я спересердя.
– А хіба я не маю підстав втратити рештки розуму, вздрівши тебе ні світ ні зоря на порозі своєї домівки?
Вона стояла переді мною босоніж в куцій сорочечці, розкуйовджена, без сліду макіяжу на блідуватому обличчі й ніяковіла, як дівчисько. І від того таки й справді молодшала на очах.
Я мовчки дивився на неї, відчуваючи нестерпне бажання сказати вголос те, що думав: щастя жорстоке, бо минаючи, неодмінно буде приходити в сни, у згадки, у мрії… І, може, саме таким ось босоногим дівчиськом являтиметься з оцієї миті в спомин, та ніколи не повернеться в реальне життя, бо щастя саме по собі минуще.
Ні, я не сказав цього Варі, боячись прискорити мить зникнення щастя, адже озвучена думка, на мій погляд, матеріалізується швидше.
– Любий, у нас щось трапилося? – запитала вона наполохано.
– Ні, я думаю, що те «щось» має трапитися неодмінно, але поспішати не варто. Час не лікує – він, я б сказав, поволі вбиває відчуття, нас – теж…
– Отакої! І це треба ж було розбудити мене в ранкову пору, щоб нагнати смутку й виголосити заупокійну! Ти що, розлюбив мене за ніч і прийшов на світанку сповістити новину?
– Ти невірно прочитала мої мислі. Ба, але ж таки прочитала! – вигукнув я здивовано. – Знаєш, мої думки могла читати тільки бабуся, і я страшенно боявся її проникливих очей, коли був малим.
Тут мій погляд ковзнув вздовж стіни й раптово зачепився за кухонний стіл, край якого було видно з коридору. Серце тьохнуло. Недопита пляшка червоного вина, два високоногі фужери, обгортка з шоколаду, напівобірване гроно винограду розляглося прямо на скатертині… Живописний натюрморт для двох доповнювала попільничка з недопалками. Я витріщився на ту пляшку і, силкуючись пригадати назву вина, пригадував той далекий день, коли саме таке ми збиралися випити з Варею в трудні холодні дні після перебудови нашої держави, а в магазинах – шаром покоти, і тільки великий блат забезпечив нам бодай щось пристойне з питва. Та ми тоді «вграли» ту пляшку, бо надворі якраз середзимно стьобав мороз, і ми обоє були застуджені, а пляшка була крижаною… Я, йолоп, розтопив грубку й запхнув вино до духовки. Ми бавилися словами, торкаючись одне одного поглядами, руками, губами, коли вибух зрушив з траєкторії поцілунку наші тіла, заюшивши стіну. А диму було…
Але до чого це згадувати? Я оговтався й пройшов крізь Варю, принаймні так мені здалося цієї миті, опинившись у кімнаті, яка слугувала і за вітальню, і за опочивальню, і за робочий кабінет. В мені прокинувся якийсь невідомий до цього звір або ж якась нечиста сила. Я не встиг впокорити в собі того біса, коли наштовхнувся на райське видіння: широко розстелена постіль, зібгані тонкі простирадла, чиясь боса нога на краю канапи… І легенький, грайливий протяг з відчиненого балкона.
Я оскаженів. Чесно кажучи, до сказу вже давно було рукою подати, а тут… Ну, смикнув я щосили босу ногу, ну зірвав простирадло, ну глипнув на незнайоме створіння, одягнуте
