– несподівано запитала Варя, хоча я намагався не виказувати своєї тривоги.
– Не вигадуй дурниць, люба, – сказав я так невпевнено, що й сам помітив те. Ні, втрачати витримку – це не по-чоловічому.
І тут, щоб не стати об’єктом зайвої уваги та співчуття, я став прощатися.
Ідучи сквериком, хаотично перебирав подумки всіх знайомих і друзів, у котрих можна було б перекантуватися день-другий, і усвідомлював абсолютну відсутність варіантів, окрім двох: допоки моя мала Галя вештається десь там, під Лубнами, можна пересидіти в її квартирі або ж у старому будинку покійної тещі. Але ж ті братки, мабуть, знають, що в мене є донька. З цього виходить, що я можу підставити її. Та й моя бідна дружина більше трьох днів не витримує контролю сусідки Павлівни, яка вряди-годи за невелику плату погоджується опікуватися нею. А про будиночок тещі хіба їм важко буде дізнатися?
І тут я розсердився сам на себе, плюнув і поплентався додому.
Вдома я застав дикий розгардіяш і цікаву компанію. Ще, підіймаючись східцями, почув зверху:
– Іване Григоровичу, Іване! – Павлівна горлала так, що чутно було до метро Дорогожичі. – Тут до тебе вдерлися. Чую, хтось за стіною шабуршить, а я ж бачила з вікна, що ти кудись рано-рано побіг… А воно ж через відкрите вікно чутніше… Спочатку думала, що це твоя там розходилася знову, а потім таки змикитила, що вона, мабуть, зачинена в кімнаті. Я прислухалася, прислухалася, потім додумалася зателефонувати тобі на домашній – трубки ніхто не взяв, а двері скрипнули – я в глазок зиркнула, дивлюся – чужі вискочили, і міліцію викликала.
За висловом мого старого знайомого, художника, кімната творчої людини – це сюрреалістична картина, хаос в якій має, бодай на йоту, перевершувати те, що творить уява й пензель чи мастихін. Дивлячись на розгардіяш у власній квартирі, я жалкував, що жодного геніального мазила немає поруч, бо те, що бачив, додало б натхнення, і може, хтось створив щось схоже на «Герніку» Пабло Пікассо. І нехай розтерзаний кінь був колись гіпсовою статуеткою, хай повержений вершник, який лежав на підлозі, розкришився, а жінка, котра безпомічно закинула голову назад, була порцеляновою, моє серце стислося від досади й жалю до цих, здавалося, безсмертних речей, що оточували мене завжди – ще з часів діда-прадіда. Погляд ковзнув вздовж кімнати, яка була такою ж видовженою, як робота Пікассо, бо ми колись зруйнували стіну між невеличкими конурками, щоб було вільно дихати й жити, ну так, як у нашому старому будинку. І я тільки зараз збагнув, що розміри цієї кімнати саме такі, як у знаменитої «Герніки» – 3,5 на 8.
Завершувалася ця вражаюча картина дебелою постаттю міліціонера. Чолов’яга, обливаючись потом, почав задавати мені дурнуваті питання млявим голосом. Ну, а цей уособлює тут бика, який там, на картині, дивиться байдужими очима на трагедію маленького міста, подумалось мені. І хоча в квартирі, окрім нього, нікого не було, я реально почув вибухи, постріли, свист падаючих бомб – це було початком війни, яку мені оголосили.
