в уяві.
Згодом я перетаскав майже всі свої книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом – тоді вже моя дружина мандрувала з психлікарні в замкнутий простір кімнати, а в моєму житті з’явилася Варя, Варочка, Варюся…
Порожнеча завжди заповнюється.
Послання із Лубен
Я знав, я відчував отим шостим відчуттям, яке дається людині для того, щоб розчарування не вибивали із-під ніг земну твердь, що ніхто ніяких розкопок у Лубнах вести не буде. Щойно люба донечка впала снігом на мою розбиту напастю голову й зирнула щенячим поглядом, все стало на свої місця, саме на ті місця, на яких розкопки загальмували майже сто років тому.
– Він блефував, – сказала Галюся, всідаючись поряд мене на підлозі по-татарському.
Ще змалечку вона облюбувала собі цю позу.
– Хто – твій Ярик, скоробагатько, чи весь ваш універ?
– Хтось один із них, а може, усі. Я нічого не знаю і нічого не розумію. Чому люди брешуть одне одному навіть там, де все дуже скоро випливе на поверхню? Та’, а ти теж брешеш?
– Брешу. Але брешу я досить рідко, частіше – обманюю.
– Ага, значить, твоя брехня шляхетніша. Ти це хочеш сказати?
Отак завжди: вона, оця доросла дитина, яка вже ось-ось може й сама принести мені в пелені онука, заганяє свого батька, тобто мене, в глухий кут, із якого, не збрехавши, зроду не виберешся. І що цікаво: брехати треба не Галі, а самому собі.
Я промовчав.
– Слухай, та’, але я привезла якісь пожухлі листи. Ярик каже, що це робота для таких, як ти. Ти ж у нас любиш покопирсатися в архівах.
– А де ви їх взяли?
– Не повіриш, нам принесла їх якась дуже стара бабуся із села Мгар. Ми, як ті дурні, розбили наметове містечко біля Сули, і в повітрі витали чутки про розкопки. Мабуть, щось долетіло й до села. Спимо. Ще – ні світ ні зоря. Хтось шарпає намет і гукає:
«Дітки, дітки, а йдіть-но сюди!»
Ми виповзаємо і бачимо столітню божу кульбабку.
«А хто тут у вас за старшого? Мені треба такого, щоб сильно вчений був і чесний, бо зараз одні шахраї скрізь».
«Та ми тут усі – сам собі за старшого, – каже їй Ярик. – А наші вчені в Києві сидять. Сюди, може, ніхто й не збирається».
«Шкода. Слабую я. Боюся, що вже до могили поганяти треба, а тут таке діло… Може, знадобиться для історії?»
– Словом, та’, вона довго марудила, а потім, коли я сказала, що ти у мене й історик, і археолог, і палеонтолог, лауреат премії…
– Ти часом не сказала їй, що я поважний член таємного зібрання колишніх, чи то пак безнадійних, алкоголіків і дипломант премії графоманів? – перебив я свою любу донечку сердитим голосом.
– Та’, та ти не той, ну не утрируй.
Я оперезав Галюсю гнівним поглядом, але швидко змінив лють на милість, бо
