на троні. Красиво сидить падлючка, подумала я.
– Скажіть, товаришу, а чи немає у вас ковточка води, щоб випити пілюлі? – промовила, не впізнаючи свого голосу.
Точно знаю, що посміхалася, вочевидь, невимушено, так учила мене колись Марія Старицька[4]. Ох, як довго не вдавалася мені та проста гримаса і як знадобилася вона мені тепер!
Прозорими, аж водянистими очима червоноармієць у шкірянці шугнув по мені згори донизу і назад, потім приклеївся до мого обличчя липучим поглядом, і раптом чималенький рот розплився до самісіньких вух.
Господи, невже мої гріхи подвояться, так і не дійшовши до сповіді? – устигла подумати я.
Його вороний кінь не міг встояти на місці – посмикував невлад віжкам гарною головою, підтанцьовував. А я вдавала із себе пустотливу шельму, обливаючись холодним потом і ще холоднішим осіннім дрібним дощем, моє волосся прилипло до лоба, бо обідраний власноруч капелюшок усе ще тримала біля грудей, не наважуючись вдягти на голову. Але я посміхалася…
– Якщо ми завоювали Київ, – сказав червоноармієць, – то таку кралю я теж можу завоювати. Тільки води в мене немає, от біда…
Він спішився і стояв так близько, що я відчула, як здригнулися мої ніздрі, вдихнувши різкий чоловічий запах. А ще я відчула справжній тваринний страх. Це не був страх слабшого перед сильнішим чи переможеного перед переможцем, це був страх самиці перед самцем, який може взяти без бою, без прелюдії, без дозволу все, що йому заманеться. Це був страх пійманої.
За цей короткий час далеко не всі пережили крах імперії, Центральну Раду, марш німців по Хрещатику, Гетьманат, Директорію з Петлюрою, Денікіна з Добровольчою армією і єврейськими погромами, навалу банд, переселення й ущільнення нас, буржуїв, червоними. Увесь Київ чув, як гатили гармати Муравйова по будинку Грушевського, який потім три дні палав до неба, і три дні місто грабували переможці, а останнім акордом – польська армія маршала Пілсудського, як не дивно, без розстрілів, контрибуцій і пограбувань, навіть театр працював, і люди вечорами гуляли містом, але, відступаючи, панове влаштували феєрверк, підірвавши київські мости.
Я, малопомітна людинка, загубилася в бедламі перемін, я довго куталася у діряву хустину Фросі, сама переховувала під час погромів єврейку Марію, коли на Великій Васильківській натовп волав: «Геть жидів із Києва! Бий жидву!» А тієї миті я стояла поруч новітнього командира і відчувала: прийшов мій страшний час, і вже не варто квапитися, бо все одно не втечу – куля швидша. А якщо ніхто не стане стріляти й втечу, то мене нікому переховувати. Я завжди була трохи «занадто»: занадто шанобливою, занадто скутою, ґречною… Маман страшенно дратувалася і не хотіла бачити мене актрисою. У нас це вважалося роботою чи заняттям для нижчого класу. Спрацював тільки мій юнацький максималізм, впертість і величезна любов батька, який балував мене і дозволяв майже все. Та з мене актриса виходила дуже другорядна, ніяка. Завжди знала,
