сотнями? Та мені ніхто на те не відповідав. А із оббивки нашого дивана, мабуть, пошили ще одну шкірянку, бо той одяг полюбляли комісари. Мій тато, дорогий таточко, який відступив із Петлюрою світ за очі, казав, що ті шкірянки, в яких ходили новітні комісари, були пошиті для авіаційного батальйону ще в роки Першої світової війни, з якої почалося наше лихоліття, але їх так і не встигли поносити, а революціонери знайшли той одяг на якомусь складі й видали як уніформу чекістам. А ще він казав, що в шкірянках не так жерли воші, від яких потерпали всі.
Комісарчик, імені якого я ще не знала, всадовив мене в коридорі на лаву і, ніби жартуючи, наказав чекати, а сам щез за дверима котрогось кабінету. Мені страшенно хотілося втекти, але біля входу стояв червоноармієць із гвинтівкою, він бачив, що ми заходили в цей капкан удвох. Мені нічого не залишалося, як нервуючи йорзати на лаві й тривожно роззиратися довкруж.
Її я побачила і впізнала одразу, хоча коридор цієї страшнуватої установи був довжелезним і велелюдним. Роза теж була в шкірянці, уся така ладненька, спідниця пряма й закоротка трохи, і чоботи лискучі-лискучі, і перепоясана не по-жіночому, бо ремінь широкий і з портупеєю на лівому боці. Доки вона йшла наближаючись, я приглядалася, наче заворожена чи отупіла від подиву, бо та Роза колись грала у єврейському театрі й була такою актрисою, що куди мені. А тепер ось вона ішла довгим коридором, і здавалося, що це й тут тільки грає якусь чудну чи просто модну роль, що десь поруч теж є сцена і скоро, зовсім скоро почнеться вистава… І це тільки грим, тільки костюм, тільки забава.
Наші очі зустрілися. Ми ніколи не були знайомі, але якщо я бачила її, то й вона могла бачити мене. Я не була примою театру, але сцену я знала, і сцена мене – теж, а це означало, що мене бачили глядачі.
– Ти із театру Садовського! – чи то запитала, чи то ствердила для самої себе Роза, зупиняючись навпроти мене.
– Угу, – мугикнула я, не знаючи, як повестися, коли перед очима стоїть жінка у формі антихриста і звертається до мене так, ніби ми вже сто років знайомі, ніби в нас колись була одна на двох годувальниця, ніби ми на «ти» з пелюшок.
– Пішли зі мною! – сказала так, мовби я її підневільна й ніяких заперечень у цілім світі не існує.
– Не можу, – відповіла я, зіщулившись чи то від страху, чи то від огиди, яка вмить наспіла мене чорною хвилею, – аж в очах потемніло.
– А я не питаю, можеш чи ні, – ошкірилась Роза. – Я кажу, пішли!
Я підвелася, але враз згадала про комісарчика і знову сіла на лаву.
– Мені наказали сидіти тут і чекати, – промовила твердо.
Я не знаю, що трапилося б далі, що сказала б мені ще ця сердита до люті жінка, якби із найближчих дверей не вийшов той, кого я подумки називала комісарчиком.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную
