трапляється отой надлишок. У моєму віці вже можна хоч абияк спрямувати броунівський рух запалу в позитивному напрямку, а от в юності бувало всякого: хтось плигав з мосту в чорториї, хтось чіплявся на задвірки трамваїв під час руху, хтось вбивав котів і собак, здираючи з них шкіру… Тоді щось непотребне за компанію міг утнути і я. Стоп, але ж трапляється й навпаки: буває так, що ти – пуста бодня, у якій аж гуде від всеосяжної відсутності вмісту. Порожнява така, що навіть інстинкт самозахисту зникає: ну привалить тебе якась цеглина із даху Головпоштамту на Хрещатику, ну розчавить мажор на своєму «ланосі» прямо на зупинці… Чи й не подія у світі суцільної глобалізації?! Усім те – до лампочки; і що цікаво, у стані пофігізму і тобі власний фінал теж – до ліхтаря. Але до чого це я?!
Десь там, на тому краю століття, жила-була вона і, безперечно, у ті буремні часи її щось переповняло. Мабуть, ці листи несуть якусь інформацію і комусь вони таки адресовані, але хіба мені? Може, це просто сповідальне жіноче чтиво столітньої давності? Я сподівався зовсім на інше. Хоча якась зернина, якийсь ембріончик у цих паперах міг бути.
Закрив зшиток. Клацнув запальничкою. Засмакував цигаркою. У цьому обмеженому просторі ще можна вдихнути порцію-другу запашного димку, пропустити його аромат через легені, заклубочити кільце, випустити його перед собою, насолоджуючись. А в принципі, відчути себе живим, не задроченим буднями…
– Іва-н-н-е… Іване! – почув за стіною глухі й протяжні звуки і нашорошився.
Якусь мить я ще сподівався на неповторення цього, до сказу знайомого слововиливу, ще не гасив цигарку в лискучій фарфоровій попільничці, а тримав її двома пальцями. Та намарне…
– Іва-н-н-е-е…
У кімнаті моєї дружини було темно, бо надворі вже поночіло, а світла вона не ввімкнула. Я став на порозі, відчуваючи всіма фібрами душі, що зараз почнеться… Але вгадати, що чекає мене цього разу, було неважко, бо хворобливі фантазії моєї благовірної німфоманки міг би передбачити й розтовкмачити навіть якийсь місцевий Фройд, хоча витівки іноді здавалися невичерпними. Я переступив поріг, все ще тримаючи цигарку в правиці.
– Ти де? – кинув запитання в німу темінь.
– Сиджу тут, голодна-голоднісінька, а ти не йдеш і не йдеш, – почув я глухий, наче із діжки, голос і здригнувся.
Попіл із цигарки упав мені на капці. Стало моторошно й зассало під правим ребром, слова прозвучали так, ніби вона хоче з’їсти мене, а я не йду та й не йду.
– Зараз принесу щось. Може, підігріти плов? – сказав неквапом.
– Ти замучити мене хочеш! – гаркнула вона впівголоса. – Їж сам той плов.
Я переступив поріг кімнати, намацав умикач за дверима і ввімкнув світло.
Моя, колишня по суті, та суща за документами половина стояла посеред кімнати в чому мати народила, розплітаючи волосся, і дивилася на підлогу. Вона так низько нахилила голову, що обличчя потонуло в кучерях, і здавалося,
