хоч греблю гати, хоч ложкою їж. Тоді Борисович ще був головлікарем, а я вперше привіз дружину до «жовтого дому». Потиснувши мені руку в коридорі п’ятірнею, якою запросто утримував трилітровку, він сказав: «Я, звичайно, не факір, але твою благовірну трохи опритомню. Звикай, бо вона тепер наша пацієнтка надовго. Та не вішай носа, зараз сходимо в бібліотеку, і все буде в нормі». Ми зайшли в якусь кімнату, він замкнувся на ключ, а я, роззираючись на 50-дюймовий телевізор, шкіряний диван, крісла і абсолютну відсутність книг, бовкнув: «Яка це в біса бібліотека?!» Тоді Борисович тупо напоїв мене ще справжнім вірменським коньяком, але зараз не хотілося зриватися, і похід до «бібліотеки» був мені – як приший кобилі хвіст. А ще в мене не було бажання вислуховувати цього розумного чорта, який народився антисемітом, маючи у власному прізвищі сумнівне закінчення. Після випитого максимуму, у певній стадії задоволення він починав чіплятись до мене з питанням: «А тепер скажи, хто ми тут такі були? Ну хто…» І чорта ти йому повинен казати: хазари, кріпаки, совки, сармати, скіфи? Це що, я повинен ставати гадалкою, таким собі оракулом з очима в минуле? Ідіотичне питання від того, хто аж пнеться здатися вищим за всіх бодай на пів голови, ніби він один знає, хто ми тут такі були.
Вранці, вкотре відчуваючи себе гадом, який запроторив благовірну в дурку, я благополучно оминув пиятику в підпіллі лікарняної «бібліотеки» і, відчувши тимчасову полегкість, сподівався на усамітнення. Хотілося посидіти в якомусь затишному кутку, але наші кав’ярні – зовсім не кав’ярні, а скоріше пивниці. Тут ніхто не читає бодай газети, ніхто не розмірковує над вічним у самоті – всі збиваються в гурти, п’ють пиво, гучно говорять ні про що і позирають на того, хто, попри все, наважиться усамітнитися в суцільному бедламі й замовити тільки горнятко кави, як на схибленого чи скнару. Це вам не патріархальна Європа, якою я трохи повештався.
Поплентався куди очі дивляться, втішаючись сигаретою за сигаретою, ніби немовля пустушкою, не сподіваючись на просвітлення, бо почуття провини було таким же гнітючим, як тоді, коли поховав матір.
Мама хворіла довго, а згоріла швидко. Вона, ще зовсім не стара, зотліла за три тижні. Діабет, кома, інфаркт… Ескулапи по-людському порадили оформити групу, я сам обійшов потрібні кабінети, зібрав анамнези, підписи, направлення… Усе вдало. Їду шукати ЛТЕК, а там сидить невмируща шапокляк із зачіскою, схожою на капелюх, і, дивлячись на мене крізь власну спотворену призму порядності холоднокровним поглядом, протягує папірця, на якому написана дата. «Вона в лікарні, прийти не зможе», – кажу. «Нічего, єщьо раз придьош за направлєнієм, ілі поправіцця і сама прідьот», – вставляє мене на «ти». Я плюнув, помчав до мами. Тиждень практично не відходив від хворої, бо хотіла, щоб я був поруч, а не хтось чужий, оплачений. За місяць ніби одужала, посвіжіла, почала ходити. Я знову до ЛТЕКу. Шапокляк призначила дату. Привіз маму, сиджу в коридорі, чекаю… Виходить біла, як крейда, і сльозами давиться. Я – до неї. Мама каже: «Вона
