льолі на підвіконні посеред плющів, що густо повилися аж додолу, й схлипує важко й втомлено, і видно, що в неї вже не стає сили плакати. Досі пам’ятаю тремтіння того маленького тільця й безсилий доторк тоненьких пальчиків, які, здавалося, стікали по моїй неголеній щоці холодними струмочками.
Тоді я вперше до зашпорів відчув провину перед своєю дівчинкою, мати якої прийшла далеко не одразу після того, як Галя, згорнувшись у мене на колінах клубочком, знесилено заснула.
– Ой, Іване! Ти… ти вже вдома? А я тут… – сказала моя дружина і затнулася.
Вона стояла на порозі кімнати в помаранчевій напівпрозорій сорочці, у якій любила гойднути стегнами перед сном, тобто перед тим дійством, яке передувало сну, і виходило так, що саме в цьому нічному вбранні вона щойно зайшла з вулиці. Помережаний поділ сорочки настовбурчився дзвоником.
Я обережно поклав Галюсю в ліжечко, укрив ковдрою і мовчки вийшов надвір. У голові гули дикі рої, в очах мигтіло, в грудях, здавалося, орудував ударний інструмент. Треба було вгамуватися. Але як? Не битися ж головою об залізобетонний стовп чи дерев’яну огорожу, за рогом якої хтось голосно розмовляв підсміюючись. Я попрямував до хвіртки, вона заскавчала відчиняючись, і мені здалося, що саме так скавчить моя збочена дружина в передчутті коїтусу.
– Гей, чоловіче добрий, ти що тут загубив? – озвався до мене якийсь молодик з веселого гурту, дивлячись, як я мотаюся, ніби маятник на старому годиннику моїх предків, попід парканом тоді ще власного будинку.
– А тобі що до того? – огризнувся я.
– Та немає мені ніякого діла до твоєї втрати, – сказав незнайомець, наближаючись. – Тільки ти так знервовано мотаєшся, що мені аж страшнувато стало: а що як зараз не знайдеш те, що загубив, і впадеш отут без задніх ніг?
– А може, я знайду втрачене, і тоді…
– Думаєш, у тебе тоді не буде причини падати? – перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.
Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка…
– Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.
Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.
– Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть – якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри
