романтизму. Пам’ятаю, на зустрічі однокласників моя шкільна антипатія, відмінниця Саша, сказала: «Іване, вже двадцять років після школи відкувала зозулька, а ти так і лишився невиправним романтиком». Але я не міг навіть нафантазувати того, що написано в цьому посланні невідь від кого. Із цього моменту моя свідомість почала рухатись в бік чорної діри, час від часу хапаючись за тонку шворку реальності. Якась невидима сила опускала мене нижче й нижче в суцільний хаос минулого, але та ж чортівня й підсмикувала в теперішній час. І вже ніхто не міг поставити мені під ноги твердь земну. Я сам собі здавався гиркою старовинного годинника, котра зірвалася з гальм часу.
Лист перший
Капелюшок
Доброго дня, вічно дорогий Іване! Я знаю, що Ви не чекаєте цього листа, і я, мабуть, не маю аніякісінького права писати Вам. Але кому ж сильному й розумнішому за мене розповісти свою довгу історію? Обираю Вас. Так вже складається, що мені завжди треба писати. Писати про все, бо інакше я не можу розгадати ребуси життя, по-справжньому щось усвідомити й збагнути. Коли я пишу – все стає на свої місця, і починаю розуміти більше. Я маю писати завжди, навіть тоді, коли мої слова ніхто не захоче читати. Сідаючи до столу, молюся і сподіваюся, що, по-при біль, який завдала, а може, ще й завдам, Ви дочитаєте це і не проклинатимете мене, бо сама ще не знаю, чим скінчиться історія і чи скінчиться взагалі. Я не впевнена, що колись Ви перегорнете ці сторінки, що вони знайдуть піщинку в сум’ятті теперішнього буревію, але те, що я не можу не писати – знаю напевно. Можливо, з цього листа почнеться ціла повість, а можливо, навіть роман, та головне, щоб дочитали до останньої крапки, якщо моє послання в безвідь віднайде Вас. Я не боюся здатися комусь якоюсь іншою, бо я тепер і є інша – зовсім не схожа на ту, якою була в жіночій гімназії, де вчили бути нудною, скромною й вихованою до ніяковості. Тоді я чекала Вас, я шукала, навіть передчувала. Мої передчуття справдилися так достовірно, що навіть наші діалоги, які колись проговорила подумки, співпали. «Не перебивайте мене, люба пані!» – говорили Ви. А я весь час боялася розгубити думки, котрі виринали після кожного мовленого Вами слова і враз тонули в навалі нових, наче це морські хвилі кидали мені до ніг рапани і мушлі з перлами і з ходу змивали їх у глибоку вирву. Я не встигала хапати…
Все почалося давно, але найголовніше чи найстрашніше – сьогодні. Я йшла в хутрі навиворіт по Маріїнсько-Благовіщенській[1] і подумки молила Бога, щоб не наштовхнутися на патруль, бо ті, дивні своїм новим мисленням, люди чомусь завжди бачили в мені буржуйку, навіть тоді, коли я замотувала голову дірявою хустиною нашої колишньої служниці Фросі. А тепер у мене не було тієї хустини, бо Фрося втекла від нас із якимось матросом, прихопивши все можливе й неможливе лахміття з нашого дому. Вона втікала поночі. Залишилися тільки ті речі, які були в моїй кімнаті. Одягаючись, я знала, що зрадить капелюшок, але надворі було зимно, дріботів мокрий сніг з дощем навперемін,
Теперішня Саксаганського.
