і примовляла-підвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Жені в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дівчинку на поромі, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька ніяковів, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив її величезну розумну хутряну довбешку і все намагався перетягти її в затінок.
Ася повернулася радісна, збуджена. Поромник дідусь Матвійович відпустив її лише тому, що до протилежного берега річки під’їхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрічках, квітах, повітряних кульках, які лопалися лунко від спеки, а попереду машина з нареченим і нареченою. Хтось із супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вінчання спізнюємося. І дід Матвійович з гідністю, перебираючи по тросу, натягнутому через річку від міцного стовпа на одному березі до міцного стовпа на іншому, спеціальними великими дерев’яними гаками, повів пором через іскристу літню теплу річку назустріч щастю молодих.
– А потім… – наближаючись разом зі своїми охоронцями Женею та Лушею до місця, де розташувалася компанія, продовжувала захоплено розповідати Ася, – він дременув з дому, бо вітчим його нещадно бив. І заховався десь неподалік фортеці, в якомусь чи то підвалі, чи то підземеллі. Друг носив йому туди хліб та воду. Часом і молоко. І йому там не було ні страшно, ні самотньо. Дід Матвійович сказав, що всім нам треба вчитися бути самотніми. І що раніше, то краще. Навіщо він так сказав? – Ася подивилася Женьці в обличчя, а той знизав плечима і знітився.
– І якось він виявив, що звідти, з того підвалу, йде кудись підземний хід. Коли Матвійович і його друг були вже майже дорослі, вони вирішили повернутися туди, бо ходили якісь чутки, що в цьому старовинному підземеллі чи то турки, чи ще хтось, відступаючи, сховали все награбоване золото, щоби потім повернутись. І ось вони взяли смолоскипи – ліхтарики ж тоді були на вагу золота – і прокралися до підземелля. І знаєш що? Вони пройшли декілька кілометрів. Дід Матвійович нічого, а друг його ледь не помер. Просто там. Майже задихнувся.
– Метан, напевне… – припустив хтось.
– Метан вони б одразу відчули і змогли б втекти. То був CO, страшний газ. Без кольору, без запаху, мабуть, просотався з карстових печер… Так буває, коли підземелля глибоке, і багато рукавів та відводів, – авторитетно заявив Сміт, студент хімічного факультету.
А Женька кивав, нічогісінько не розуміючи, просто слухав голос Асі, як слухають музику, з насолодою, навіть не думаючи, що він зараз може мати смішний, наївний, дурнуватий вигляд.
– А ходімо до фортеці, Марусь? Я не була ще там? Підемо? – Ася склала долоньки молитовно. – Няу!
– Няааау! – відгукнулася Луша, метляючи хвостом.
– Це дуже мені цікаво! Дуже. Те, що ти розповідала. Дивовижно… Підземний хід веде, виявляється, до фортеці. Підемо, підемо обов’язково, – пообіцяла Маруся, занепокоєно клацаючи пальцями перед Жениним обличчям. Чи то перегрівся мрійливий хлопчик, чи…
