скручені, немов змії, по всій худій маленькій голові, почала завивати, дряпаючи зморшкувате, немовби глиною вкрите обличчя, закинувши голову, розхитуючись, мукаючи, переступаючи з ноги на ногу, витанцьовуючи безглуздий, страшний, дикий божевільний танець, приказуючи:
– Аииииии! Аииии! Змовкни все! Цаааря-ааа убито! Вбито! Дитяааа! Божество наше! Життя моє! Помер! Що ж ти накоїв, мій хлопчику?!
З лютим галасом, б’ючи в паніці крилами, злетіли сотні круків, каркаючи гортанно, оглушливо. Равке раптом застигла, дивлячись перед собою, не витираючи мокрого від сліз обличчя і не бачачи нічого скляними очима, випростала вперед повільно руку, обвішану моторошними гримучими браслетами зі шкіри зміїної, з чиїхось кісток та зубів, скерувала свій кігтявий палець на молоду дружину вождя Ют, кілька разів тицьнула ним в обличчя дівчини, котра смиренно сиділа біля ложа чоловіка, сяяла в тьмяній імлі ясним білим лицем і сріблястим, з місячним відливом, волоссям, сиділа, покірно обійнявши коліна, і чекала вирішення своєї долі. Охорона миттєво, за німим повелінням, підхопила і повела Ют до жіночого шатра, сліпо підкорившись відьмі Равке, не розбираючись, повела на розправу до інших дружин царя. Жерці, що супроводжували Ют, перейшли в це поселення разом зі своєю панею з-за тихої чистої молодої річки Борейон, котра народилася і побігла з веселим блиском, рукавом від Істра, жерці, незворушні добрі мудрі люди, що носили на плечах білі нетутешні м’які шкури, жерці, що виростили дівчинку і виховали справжню принцесу германську, навчили її як жіночих, так і чоловічих мов багатьох племен та народів, жерці віддані, перевірені неодноразово, авгури, які вміли передбачати майбутнє, спостерігаючи за польотами та поведінкою птахів, звіздарі, здатні за світилами читати прийдешнє, знахарі, готові зцілювати недужих, хто б вони не були, – вони, жерці, не зуміли і не встигли врятувати свою господиню, позаяк, єдине, чого не вміли, – битися і вбивати. На знак скорботи за своєю принцесою Ют жерці порізали собі обличчя. Чоловіки – щоки. Жінки – перенісся. Над поселенням, немов чорні низькі грозові хмари, нависли зойки, ридання і густе тваринне нелюдське виття. Ніхто не очікував, що щасливої своєї шлюбної пори з безцінною жаданою юною дружиною він загине раптово. Миттєво.
Немає царя, отже, і царства не стало. Він був – царство. Царство – був він. Загинув вождь, розпалась імперія. Як і чим було жити тепер його народові? Цар завжди вирішував за них. Він думав за них. Він годував їх. Він давав їм війну, щоб у народів його було золото, вдосталь їжі, жінки та коні. Він навчав їх ненавидіти і бути щасливими від своєї ненависті. Вони не вміли більше нічого, вони не озиралися навколо, дивилися лише вперед. Попереду завжди був він, вождь, цар. І ось його не стало. Ніхто не розповідав їм, як горювати і жаліти. Від цього сила несподіваної скорботи була такою великою, важкою, незнаною раніше, що люди, вражені звісткою про загибель вождя, падали замертво.
Ті з охорони, хто за наказом радників царя, ске-ровані вказівним кігтем відьми Равке,
