що на переніссі та на крилі носа у мене з’явилася червона пляма. Вона є і тепер. Вона то червоніє, то стає майже непомітною, але позбутись її неможливо, а лікарі розводять руками.
Мені здається, саме тоді у стосунках із Аргідавою щось відбулося і зрушилося. Я раптом отримала від неї моторошний і приголомшливий дар: відтоді, як на моєму переніссі з’явився шрам, час від часу, коли змінювалася погода, коли я нервувала, коли хворіла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язані з Аргідавою. Чи то були дрімотні сни, чи справжні видіння, але вони були яскравими та чіткими, немовби на екрані. Сповнені голосів, шумів, запахів, життя.
Цей дар я не хотіла передавати Марусі, але з важким серцем враз виявила, що з моєю героїнею трапляється те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно і нечітко, але таке траплялося ще раніше – мало не з самого дитинства.
Розділ четвертий
Гнат
Минув час. Сусіди Марущаки переїхали. Маруся вступила на історичний факультет університету і не без задоволення навчалася там уже кілька років. Склала сесію. І саме вирішувала, що робити їй на канікулах – нестися кудись із компанією за свіжим вітром, новими враженнями та знайомствами чи побути вдома з Оленкою та Олежиком – мамою і татом, добрими друзяками. Якось вранці у двері постукали. І, як на лихо, Маруся тепер не пробачить собі ніколи, вона була кудлатою, роздратованою, з пилотягом, у старих шортах і – жах! – з ненафарбованими віями. Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила двері, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякі… А біля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стіни, руки в кишенях джинсів, схилена до плеча голова, чудової бездоганної форми голова, розумні веселі очі та пречудова радісна посмішка. Просто здивування суцільне, а не хлопець чомусь завітав до їхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?
– Ну? – привіталася Маруся.
– Емм… Ви… – знітився юнак.
Тієї ж миті до передпокою вибігла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радісна подруженція Луша, красуня-хаскі, срібляста бешкетниця з блакитними очима в чорній оправі. Вилетіла і гайда витанцьовувати навколо Марусі свій звичний танець із миготінням потужних лап, пухнастих хвостів, розкритої в посмішці пащі, ох, дзиґа, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати і підвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котів, придушити парочку курчат і присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоїть, пахне літом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!
– Зайди, – звеліла Маруся парубкові, – а то собака вибіжить і втече. Ми вже виплачували сусідам за якихось рідкісних курей, котрих вона придушила.
– На смерть?
– Практично! Вона ж мисливець. Придушила і виклала тушки рівненько
