Після прибирання навіть не вмилася, так і вибігла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама її, Оленка, якось привезла з Голландії олівець. З тих, що в школі роздають дітям. На олівці було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй із незнайомцем), але хто ж маму слухає в дев’ятнадцять років?
– У мене на обличчі? Де? – Маруся тильним боком долоні заходилася витирати щоку.
– Ні, на носі в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказівним пальцем собі в ніс. – На переніссі. Що це? В клубі побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?
– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася сміхом, Гнат із задоволенням загиготів і собі. – Книга впала. З полиці. Уявляєш? Просто на перенісся. Ребром. Важка. Альбом із репродукціями. Малі голландці.
– О! Добре, що малі, а не великі.
Обидвоє знову з готовністю зареготали.
– Боже мій, як я люблю сміятися. Від цього в мене частенько неприємності. Якщо раптом смішно стає на парі або, як тато часто застерігає: «Не смій сміятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зізналася Маруся.
– І я теж такий смішливий! – у відповідь зізнався Гнат і заразливо посміхнувся.
Гнат іржав безпардонно, радісно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всієї маленької вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навіть вродливий. Маруся зі здивуванням – адже лише щойно познайомилися – реготала у відповідь. Обидвоє були страшенно задоволені одне одним. На них радісно озиралися поодинокі перехожі.
– Та годі тобі! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворіла на грип, такі сни були страшні, боялася спати, ну… хотіла одну книгу з шафи дістати, але слабка була і не втримала. Такий гуркіт був. Ніс синій взагалі. Соромилася потім з дому вийти.
Відсміялися після репліки про «великих голландців», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсі, що за голландці, що за альбом, оцінила, що він також не переймається розтлумаченням, певний, що Маруся зрозуміє його жарт.
– То ви, матінко, може, і книги читаєте? – з підвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.
– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском і присіла в кніксені.
– А вірші? – серйозно зазирнув він у вічі. – Любиш?
– Любиш, – згодилася Маруся. І зніяковіла чомусь. Й опустила очі. І заходилася себе подумки картати. Коза така. Зашарілася. От же ж дурна. І кудлата, в старих шортах, вії не нафарбувала. Коза, достеменно коза.
Так, захоплено перебираючи назви книжок і дивуючись збігам, дізнаючись, що обоє полюбляють каву з пінкою, що не люблять зрізаних квітів, що дрібний дощ, коли ти безтурботний турист або гість у чужому місті чи у чужій країні, – це прекрасно і дуже важливо для душі, – вони, ще мить тому зовсім не знайомі люди, а зараз, здається, вже друзі, широко крокуючи, забігаючи одне перед одним, високо і недбало розмахуючи руками, прийшли до нових сусідів Добровольських на подвір’я. Гнатова сестра Ася вийшла на поріг, смішна,
