як все починалося…
Великий двоповерховий австрійський будинок. Кілька дружних родин мешкали там, у цьому міцному добротному розумному домі: теплому взимку, прохолодному влітку. Будували його освічені австрійські майстри. На віки. До слова, коли через багато років на цьому зручному місці, в центрі міста, вирішили збудувати якусь владну споруду для чиновників усіх мастей та рівнів, будинок не захотів помирати. Його намагалися розібрати за допомогою відбійних молотків – він стояв. Приїхав кран, і будинок заходилися бити спеціальною гігантською залізною грушею. Він все одно впирався і продовжував стояти. Будівельники розібрали дах. Почалася злива. А будинок вперто і відповідально не пропустив досередини ані краплини. Немовби вирішив триматися до останнього, позаяк із самого початку не планував здаватися і з доброго дива вмирати. І тоді його підірвали. На його місці збудували чотириповерхову споруду з білої цегли. У ній холодно взимку, душно влітку. До того ж під час землетрусу споруда дала тріщину й просіла. У кожному кабінеті тісно сидять чиновники та чиновниці. Безкінечно п’ють гидку розчинну каву, палять, пліткують, сваряться з набридливими відвідувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну і держава вдає, що платить їм зарплатню.
Після загибелі будинку всі дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навесні. Кажуть, що вони замерзли, не звиклі до тогорічних нетипових морозів. Але насправді дерева пішли із життя з власної волі. Слідом за будинком. Таке трапляється. На знак скорботи. Таке буває.
Хороший, надійний був у центрі міста будинок. Живий, чуйний і міцний. Він вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений із кубів. Гадаю, раніше, на початку ХХ століття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати і добудовувати квартири – спершу в лінієчку, потім праворуч, затим ліворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з ріпочкою на ім’я Маруся, відділений невеликим садочком та квітником, стояв іще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один із перших у місті, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при вході, де можна було навіть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кімнат і без зручностей, навіть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дім», хоча він був сірого кольору, зі свіжою шорсткою «шубою» на всіх зовнішніх стінах. Увесь великий двір, в кущах бузку, квіткових клумбах і фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли діти від шести до сімнадцяти років. Діти збиралися або біля «Жовтого будинку», або в сусідньому занедбаному парку імені Пушкіна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублів», у класики, в штандер, у бадмінтон, в цурки, у козаки-розбійники, інші чудові ігри, в котрі давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом і просто до фіналу, через вечірні уроки в музичній школі. Але зате під час канікул, у вихідні, якщо її не відвозили до бабусь-дідусів, вона гралася з дітьми мало не цілими днями!
І ось якось влітку вся компанія зникла. Доки
