– Кошти будуть. Слово офіцера!
– Назва операції? – Принцип завжди любив у всьому конкретику, а тому теж вирішив задати своєї питання.
Генерал подумав трішки, а потім сказав:
– «Ворог», або «Гнів Божий».
– У нас можуть виникнути проблеми. Я не маю на увазі закон юридичний. Йдеться про невинні жертви. Ви ж пам’ятаєте, пане генералу, що навіть і МОССАД помилявся. Візьмімо хоча б того нещасного офіціанта з норвезького Ліллегаммера. Як це ж його звали…
– Ахмед Бучикі, – сказав я.
– Точно! Ахмед Бучикі, – вдарив рукою по столу Принцип. – Його ж застрелили прямісінько на очах вагітної дружини, коли вони разом верталися з кінотеатру. Ізраїльтяни просто сплутали його з керівником «Чорного вересня» Алі Хасаном Саламе, – сказав Принцип.
Генерал вислухав його, а потім сказав:
– У тій грі, Іване, яку ми з тобою ведемо, випадковості, трагічний збіг обставин така ж буденність, як і смерть. І якщо для того, аби покінчити з усією тією сволотою, потрібно буде вбити декількох невинних, що ж, я готовий до цього.
– Наші подальші дії? – запитав я.
– Зараз вип’ємо, потім спати. Після – до роботи. Перше завдання – Андрій Хворостенко, пошук його тіла, допомога сім’ї, – сказав генерал, перевів погляд на Принципа і гаркнув на нього: – Наливай, Ванька! Чого сидиш?
І Ванька наливав, аби пити за упокій душі раба Божого Хворостенка та за успіх, який так давно був нам потрібен, але забував хоча б одним своїм могутнім оком зиркнути на Україну. Він літав у щасливих краях, де жили за законом людським та юридичним, прокидаючись кожного нового ранку під безхмарним, синім, мирним небом. Успіх дарував їм комфорт, справедливість і спокій, а нам залишав лишень надію на самих себе, наче перевіряв, чи житиме український народ, розбиваючи гіркі ілюзії об жорстоку дійсність безсердечних прагматиків.
В той рік, коли все почалося, мені виповнилося сорок вісім.
Я ніколи не був одружений, не мав дітей і навіть не думав про шлюб. У мене були жінки. Різні. Красиві й не дуже. Палкі і холодні. Пристрасні й врівноважені. Я ніколи не задумувався над старістю й питанням, хто ж мене доглядатиме на схилі моїх років, бо не мав жодної впевненості, що колись стану на поріг тієї старості. Так само я не мав бажання залишити по собі нащадків. Я був простим солдатом своєї країни, але ніяк не влади, хоча завжди саме влада віддавала мені накази. Проте, тієї ночі, коли ми разом з Нечипайлом та Принципом сиділи у генерала і він запропонував фізичну ліквідацію супротивника як єдиний дієвий метод адекватної відповіді ворогу, я чітко усвідомив, що саме заради тієї хвилини, коли я почув слова генерала про «Гнів Божий», і варто було жити цілих сорок вісім років, чекаючи свого часу, аби зірка, під якою я народився, якщо така взагалі була, освітила мій шлях, дарований долею та обраний без тиску інших.
Я йшов на війну, яку не покажуть по телевізору, а висвітлять тільки її наслідки, будуючи гіпотези, хто ж стоїть за тими усіма вбивствами, що їх
