перші невтішні для нього тенденції. Хоч би що там базікали «кісєльови» і «лайньюзи», але санкції таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расєйську масу, а краще зупинімось на олігархах. Ось ти думаєш їм подобається щодня втрачати мільйони доларів?
– Звісно, що ні! Але чому вони мовчать? – злість Принципа була породженням його ідеалізму та вродженим почуттям справедливості.
– Бо бояться свого господаря дужче, ніж санкцій Заходу. Все просто: саме він дозволяє їм красти, не буде його – прийде невідомість, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вітте, «єсть бєсмислєнний і бєспощадний». Ось така справа. І поки наші любі друзі з Вашингтона не почнуть з ними активного діалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усіх, нічого не трапиться.
– Тобто, ти вважаєш, що вірогідність палацового перевороту низька? – не зупинявся Принцип.
– Я б навіть сказав, що вона просто жалюгідна.
– Микита правий, Іване. Поки Білий дім не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Росії, той кегебіст буде й надалі вбивати, брехати, лякати і вважати себе найвеличнішим правителям планети Земля.
– Така собі суміш Миколи Першого й товариша Сталіна. Він уявив себе величним і прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, – додав Нечипайло.
Ми замовкли, кожен думаючи про своє. Тишу порушив Принцип:
– Цікаво, як там зараз Андрюха. Нічого не чули? Жодних новин?
Я подивився на Нечипайла, він на мене і у відповідь другові ми лишень хитнули головами, що означало – ми не знаємо.
– Зрозуміло. Куди його направили? Що, взагалі, то за операція, що навіть нам нічого не сказав?
– Не знаю, – відповів йому Нечипайло. – Нічого не знаю. Я намагався з’ясувати, але усі мовчать. Якщо мовчать, значить справді серйозно.
– Андрія завжди відправляли виключно на важливі завдання. Він же другий Штірліц, і одночасно Скорцені з Судоплатовим в одному флаконі. Майстер театру та ас ліквідації, – сказав Принцип.
– Наш майор Вихор, – мовив я.
Майор Андрій Миколайович Хворостенко належав до тієї категорії людей, яких прийнято називати філантропами розвідки. Мав видатні математичні здібності і з дитинства вигравав усі шкільні олімпіади з математики та фізики; по закінченні школи перед ними відкривалися двері кращих вишів України та закордоння. Якби він слідував настановам батьків, сьогодні б уже був мільйонером з нерухомістю у Малібу та Беверлі-Хіллз. Але лиха вдача кликала Андрія в інші степи, сповненні таємниць та небезпеки, несправедливостей та аромату великої гри, яку вели спецслужби нашого світу. І тому він прямував до Білогородки, нічого не сказавши батькам, а керуючись виключно голосом серця.
З роками Андрій Хворостенко став живою легендою українських спецслужб. Вперше я познайомився з ним під час конфлікту з «Кольчугами». Але увесь його талант розкрився,
