хитнув головою і навіки заплющив свої очі.
Так, втративши батька, я здобув правду про ніколи не знаного мною діда.
Я вдався до спогадів про моїх мертвих, аби краще зрозуміти себе живого.
Той шлях, на який я вийшов під час війни, вже не мав звороту. Він прямував до кінцевої мети, до того пункту, з якого не існує вороття, бо там лишень смерть і справедливість. І якщо першу ми дарували ворогу, то другу жадали віддати тій єдиній, заради якої все і почалось.
Ми йшли за Україну, одвічно трагічну і несамовито палку, бо не вміли жити, цураючись того, що народились на цій Богом нам даній землі.
Іншої в нас просто не було.
Те що нам не дадуть виконати заплановане, ми зрозуміли після Мінських угод лютого 2015 року. Тоді я ще не знав про партію, яку грали сильні світу цього. Були здогадки, гіпотези, що США не пробачать Кремлю його зухвальства, але я не володів на той момент достовірною інформацією.
Я дивився на нашого президента і порівнював з тим моложавим чоловіком, який на початку літа виголосив найсильнішу інавгураційну промову за всю історію незалежності України. З екрану мого лептопу споглядав сивий, змучений старий дід. А йому ж навіть ще півста не виповнилося! Була то втома спричинена тяжкою працею чи протистоянням з кланами українського політикуму, а основне – з Росією, але з іншого боку і з Заходом у його небажанні допомагати нам? Я не знав відповіді, проте розумів, що влада втрачала свої шанси дочекатися нових виборів, аби виграти чи навіть просто взяти в них участь, бо країна летіла в прірву. До шаленого знецінення гривні й першого побиття міліцією мітингувальників біля будівлі Національного банку залишався приблизно тиждень.
Друга половина мого раціо бачила в тих фото, що так активно поширювалися мережею, банальну маніпуляцію. Нібито хотіли сказати: «Дивіться який він – втомлений, знедолений, весь у думах про державу». І це насторожувало, викликаючи як підозру, так і зневагу.
«З іншого боку, якби обрали ту жіночку, вже б давно споглядали на Расєю з правого берегу Дніпра. Правда, все б обійшлося при мінімальних людських втратах», – говорив я собі і знову собі ж заперечував, бо її затяжне мовчання спонукало до роздумів.
«Вона ще скаже своє слово. Вона ще зіграє партію на могилах тих, хто зрадив її в доленосну мить», – думав я.
Російський правитель не бажав виконувати жодних домовленостей, свідомо йдучи на брехню, нові жертви, зради та війни. Ми не могли розмовляти мовою дипломатії з тим, хто чує тільки голос ракет та кулеметів. Ми не мали права гаяти час, пестячи ілюзійні сподівання, що ворог змінить свою позицію.
– Таких, як він, змінює виключно черга з АК-47. Все інше, до лампочки! – сердито казав я.
Його називали Міллю, Крабом, Хапутіним, Капутіним, Малюком Цахесом, Кремлівським Карликом, Путлером, врешті-решт, Ботоксом, посилали у далекий шлях на три добре усім відомі літери, співали пісню, в якій казали, що він Х…ло, кричали про його недосконалість,
