пробитися трава. – Вчені! Не далі, як учора, ми їх розганяли.
– То там, на Мощеній?
– Ая. За якусь сик… сик…
– Сиксуальну революцію, – підказав Кулюс.
– О, і ти там був? – суворо глипнув капрал.
– Тіко як спостерігач.
– Сиксуальну! Треба ж! – хитав головою старший пан. – У мене онучка – ще йно тіко підросло, а вже за хлопцями заглядає.
– Еге, як той казав, ні цицьки, ні пицьки, а дупою круте.
Старший пан ображено зиркнув на капрала і нахилився над паперами.
– Ну, гаразд, – сказав капрал, – нам пора. За мною.
Далі ми зійшли вниз і опинилися в приймальні, яка нагадувала лікарняну, бо там була вага, зростомір і ванна за перегородкою. За столом сидів тюремник і щось писав у великій книзі.
– Зміряй і зваж, – сказав капрал.
Кулюс важив 110 кіля, а душій 65.
– Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобіти! – дивувався тюремник.
– Перепрошую, але іно двадцять три.
Капрал розсміявся:
– Для шибениці то не має жодного значення. Тепер ти, – кивнув мені.
– Вага вісімдесят два, – сказав тюремник. – Зріст метр вісімдесят п’ять.
– Добра тичка гівно мішати! – засміявся капрал. – А тепер ходімо за мною.
Ми рушили довгим коридором, кроки відлунювали і зникали у відгалуженнях. Біля камери з металевими дверима капрал зупинився.
– То для страченців, – пояснив Кулюс.
– Мовчати! – гаркнув капрал і крутнув ключем у замку.
В камері сидів огрядний парубійко.
– Здоров був, Лабасю! – привітався капрал.
– Дай Боже й вам, пане капрал, – відповів той, радісно усміхаючись.
– Як ся маєш?
– Дякую, добре. Якщо ви маєте на увазі мій стан нервовий, я в цілковитому порядку.
– Ти причастився?
– Ні, пане капрале.
– Чому? Хіба ти забув, що за чотири дні підеш туди? – і він вказав на зелені двері в кінці коридору.
– Е-е, ні. Через три дні, пане капрале, ви помилились.
– Невже таки через три?
– Авжеж. Бо через чотири дні туди піде Мальвіна. Я добре пам’ятаю.
– Гм… І справді. Я й забув про Мальвіну. То вона переживе тебе на цілий день? Ха-ха-ха!
– Ха-ха-ха! – підхопив Лабась.
– І тобі не страшно? Підеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?
– А таки сам. Коли мені ноги будуть підгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуєте? Не мене. А моє жалюгідне тіло! Так, це моє тіло підводить, і воно навіть зараз починає тремтіти при одній лише згадці про зашморг. Ха-ха-ха!
Тепер він сміявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей сміх. Я зиркнув на душія, він стояв блідий, його довгі
