пане пуліцай, не гнівайтеся, – озвався Кулюс, – бо то пісня про тих пуліцаїв, жи були за Австрії.
– Гм, може, воно й так, – відповів капрал, – але якого вона милого зиркає, співаючи, на мене?
– Але ж так чинять усі співаки. Хіба ви не бачили в театрі?
Тим часом Курчалаба продовжувала:
Раз го в дупу, раз го в яя, фай-дулі, фай-дулі-фай.
Так ся лупит пуліцая, фай-дулі, фай-дулі-фай!
– Не чули про мене? – ще раз перепитав одновухий.
– А чо би мали чути, – сказав я. – Та й звідки.
– В газетах писали.
– І що там писали? – спитав Кулюс.
– Про червоного душія.
– То ти? – з неабияким подивом промовив Кулюс.
– То я, – з неприхованою скромністю відповів той.
– О рани Господні! – вжахнулася Курчалаба. – А я біля нього такво сиджу!
– Не бійтеся, пані, – відказав одновухий, – мене старі спиті порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.
– О, диви, який молодий! За кілька днів будеш гнити в Брюховицькому лісі.
– То чим ви займалися? – спитав я. – Душили?
– Так. Жінок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спеціалізація.
– А де ви загубили одне вухо?
– О, то ціла історія, – зрадів душій. – Була в мене біня, ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я її прилапав з якимсь мундуровим[25]. Нє, жиби вони шось не те робили, шо нє, то нє, але дефілювали си на Корсо[26] попід руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив їй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене більше знати, й виштовхала з хати. Я кілька днів не мав собі місця. І думаю, шо б мені таке зробити, жиби вона повірила, як я її сильно люблю. І ту я згадав про Ван Ґоґа. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо і післав го коханій. Шо там далі було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптикові газети, як-єм крутив папіроску. Але вирішив, шо вона мусила то оцінити дуже високо. Ну і я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Післав їй своє вухо. Але то ніц не помогло, бо курва є курва, і на то ради нема. Вона те вухо викинула псові. Так мені й відписала: «намастила-м го смальцем і дала Бриськові». І то мене так пойняло, шо відтоді я став душити всіх курвів у червоних капелюшках.
– І скільки було жертв?
– Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.
– То ніби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну більше чи менше, не грає ролі.
– Перепрошую, – твердо промовив душій, – я чужі жертви на себе не хочу брати. На тім світі, коли вони всі мене обступлять, я не хочу чути від них жодних претензій, жи з’явилася поміж ними ше якась фіпця, якої не торкалися мої чутливі музикальні руки. – Він випростав свої довгі пальці й поворушив ними так, ніби перебирав клавіші. – Найбільше я любив фільми про гангстерів, але мусив ходити на мелодрами, бо кобіти фільми про гангстерів не дуже шанували.
– У нас гангстери неможливі, – сказав Кулюс, – бо ми п’ємо
