бульби, бо її давали по п’ятницях. О шостій вечора була перевірка: обстукували ґрати, оглядали камеру, борони Боже мати олівця або ножа. Раз на тиждень можна було дістати польську книжку, але що мої сусіди книжок не читали, я замовляв собі ніби й для них і поринав у фантазійні світи, далекі від того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцікавився у сухотника, за що його посадили. Він замріяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шміром[31], і промовив:
– Можливо, я зарізав кого-небудь.
– Як? Ти не пам’ятаєш, чи зарізав когось?
– Нє, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а біля мене труп.
– Жіночий?
– Та я що – збоченець, курва? Ясно, жіночий. Я би з чоловічим трупом у ліжко не ліг нізащо.
– Чекай-чекай, виходить, ти ліг у ліжко таки з трупом, а не з живою жінкою?
– Можливо.
– Що значить можливо? Ти й цього не пам’ятаєш?
– Нічого не пам’ятаю. Прокидаюся – труп. Придивляюся – люксова дама! Баєчне волосся, а перса! Перса, як дині! А живіт… живіт, як галявина… а може, як полонина… тут тобі плай… там тобі гай…
– Ага, з тобою зрозуміло, – задоволено похитав головою Кулюс. – Убив. А ти за що? – до грубаса.
– Я філософ. Але моя філософія страшніша за будь-яке вбивство. Кожен, хто ознайомиться з моєю філософією, стане не просто вбивцею, а серійним убивцею.
– О, цімес! Давно мріяв стати серійним, – затер руки Кулюс. – А то якось у мене не вийшло. Після першого загребли.
– Бо вбивство – це теж мистецтво, і його треба робити чистими руками. Мусит бути спеціяльна підготовка.
– А-а, то ти працював саме над нею?
– Власне. Правда, запровадити в життя не встиг. Але не пробуйте мене на цю тему розбалакати. Доки мої філософські роздуми не оформляться в завершену працю, ніхто не почує від мене нічого конкретного.
З нашого вікна, коли стати на ослін, видно було камеру ч. 21 на першому поверсі лівого крила в’язниці. Не раз, коли вартового на коридорі не було, я заглядав до вікна, щоб побачити, хто там сидить, але не бачив нікого. Та не минуло й місяця, як нас із Кулюсом перевели саме до тієї камери, яка була набагато більшою, і жило там двадцять два в’язні, переважно молодики, яких звинуватили в належності до ОУН. Частина з них були неповнолітніми. Був також один комуніст Йосип Шварц[32], якого затримали з летючками. Також було два кримінальники: сільський коваль, що забив на п’яну голову іншого пияка, а другий – звичайний злодій, який відразу заявив, що є старостою келії і з «клявісом»[33] буде говорити лише він. А ми, «цувакси»[34], маємо в усьому його слухати.
Кулюс його ввічливо вислухав, взяв за груди і промовив тихо, але виразно:
– Я є Кулюс. Запам’ятав? Я староста. А то, – вказав на нього, – мій заступник. І запам’ятай: я б’ю іно раз. Але на амінь.
Більше ми з ним проблем не мали. А загалом Шварц був цінним
