і ставити її знання під сумнів.
– Вибачте, але це не чесно! – обурився хлопець.
– Що? Ти продовжуєш? Хочеш, щоби завтра директор поставив питання про твоє відрахування з ліцею? То я тобі організую, не сумнівайся! Із двійок не виберешся, якщо не припиниш блищати тут своїм уявним інтелектом! – вчителька кричала, як божевільна, бризкаючи слиною. – Не доріс ще, щоби вчити мене! Сідай!
Максим хотів ще щось сказати, але не наважився. Він спокійно повернувся за свою парту, намагаючись зайвий раз не дивитися на божевільного звіра, якого всі поважно називали «вчителькою».
– І так, клас! Завтра пишемо контрольну! Я хотіла дати вам питання лише по Джеку Лондону, але напишемо по всім темам, які пройшли. Можете подякувати Овсієнку!
Вона обвела поглядом учнів і насолодилася тим, як ті злісно подивилися на Максима.
«Нехай ще вони йому розкажуть, у розмові з ким потрібно запхнути язика в одне місце!»
Максим не реагував на погляди однокласників. Нехай повилазить. Самі бояться її, а потім обурюються, коли чують у свій адрес «йолопи» та «дурні». Хоча. Після дзвоника краще швиденько вшитися, щоби не перепало на горіхи, адже в класі є кілька безмозких горил, для яких слово «контрольна» страшніше, ніж для віруючого пекло.
– Сподіваюся, більше інтелектуалів із власною думкою не залишилося? – відповіді не було. – Чудово, а зараз ми… – вчительку перебив дзвоник, який пронісся луною коридорами, звільняючи дітей від щоденних мук у стінах ліцею. – Ну от. Хто не здав твори, принесете завтра й покажете. І пам’ятаємо про контрольну. До побачення.
Учні почали збиратися. У коридорі піднявся галас, а підлога затремтіла від сотень ніг дітей, які радісно побігли до виходу.
Ельвіра Дмитрівна уважно слідкувала за Максимом, який поспіхом запихав у рюкзак пенал та книги.
«Хоче швидше піти», – вона посміхнулася.
Коли Максим попрямував до дверей і майже вийшов із класу, жінка голосно промовила:
– Овсієнко, залишся на хвилинку. Потрібно поговорити.
Максим застиг біля входу.
«Чорт!» – він ледь стримався, щоби не викрикнути це в слух. Йти знову до старої відьми не хотілося, та чи є вибір? Втекти? Просто піти? Ні, вона тоді точно спокійно жити не дасть. І не тільки йому, а й всьому класу.
Хлопець обернувся до вчительки, ледь утримуючи на обличчі посмішку.
Однокласники проходили повз нього до дверей. Деякі дивилися на нього злим поглядом, а деякі – ледь не свердлили. Один хлопець – Андрій Мислявчук – з яким у Макса постійно виникали конфлікти, показово штовхнув його плечем, на додачу промовивши:
– Зійди з дороги, дурню.
Максим стиснув кулаки, але стримався. Не час. Повз пройшла дівчинка, з якою він сидів:
– Тебе зачекати? – запитала вона, на що отримала негативне кивання головою. Не сказавши більше ні слова, вона вийшла з кабінету, зачинивши
