беручи в тремтячі руки подарунок. – Це вона?
– Хто? – батько вдав, що не розуміє, про що йде мова.
– Це та книга, яку я просив? – Максим дивився на запакований подарунок так, наче то був злиток золота, а не звичайна книга.
Батько знизав плечима:
– Не знаю. Біжи додому. Там розпечатаєш і побачиш: та книга, чи не та.
– Дякую, тату.
У схожі моменти мама завжди нахилялася до сина щокою, натякаючи, що пора віддячити їй поцілунком. Батька ж хлопець поцілувати не наважувався.
– Я не ображаюся, що ти не зміг сьогодні поїхати. Я люблю тебе й без цього.
Батько хотів сказати щось у відповідь, але в кишені завібрував телефон. Махнувши сину рукою, він притулив телефон до вуха.
Максим відкрив двері велетенського автомобіля й зіскочив на тротуар. Махнувши батьку, він сподівався, що той махне у відповідь, чи хоча б усміхнеться на прощання, але той повністю поринув у розмову по телефону. За секунду, автомобіль рушив із місця. Максим же побіг додому, бажаючи якнайшвидше відкрити подарунок.
3
Коли Максим увійшов до квартири, радісний настрій знову зник. Пусті стіни квартири, наче придушували його.
«Синку, це ти?»
Ці слова повисли над Максимом. Саме ними мама завжди зустрічала його зі школи. А зараз хлопця зустрічала лише тиша. Батько постійно на роботі чи десь по-справам, а у квартирі, окрім прибиральниці та куховарки, які приходили тричі на день – нікого.
«Роззувайся й мий руки, зараз будемо їсти».
Здалося, що ці слова пролунали насправді, а не лише в спогадах. Максим побіг на кухню, де раніше мама завжди зустрічала його з ліцею, готуючи щось смачненьке та запашне. Зараз же там не було нікого й пахло лимонним миючим засобом. Лише коли приходила куховарка, кухню заповнювали хоча б якісь приємні запахи, однак її страви й поруч не стояли з делікатесами мами.
Стримуючи сльози, Максим пошкандибав до своєї кімнати.
Він сів на стілець і поклав перед собою подарунок батька.
«Що це в тебе таке? Тато подарував?»
Максим трусонув головою, намагаючись викинути з голови спогади про маму хоча б на деякий час. Вони викликали лише сльози та завдавали страшного болю.
Голосно видихнувши, хлопець почав відкривати картонну обгортку, міцно склеєну скотчем. Він смикав її, намагався рвати, щосили тягнув- але марно. Без чогось гострого не впоратися. Взявши ножиці, він почав відкривати подарунок уже ними, боячись порізатися чи пошкодити книгу всередині.
«Обережніше. Не одріж пальці».
– Добре, – відповів Максим. – Чорт. Я скоро так збожеволію.
Пирхаючи, він продовжив відкривати подарунок. Навіть ножиці виявилися заслабкими проти обгортки. Здавалося, книгу запечатали так, щоби розпакувати її вже ніхто не зміг. Максиму це нагадало зав’язаний пакетик, розв’язати який майже неможливо й легше порвати його,
