ж тоді в пірамідах Гізи не знайдено жодного мерця? – не вгамовувалась Дарина.
– Просто вони були розграбовані задовго до появи європейців… – на обличчі Олени відобразилося щире здивування від такого невігластва подруги. Хіба вона не знає елементарних речей?
– Чекайте. Хіба у піраміді Хеопса не було Хеопса?
Розмову перервав гучний собачий гавкіт в якомусь із дворів.
– Та щоб тебе… – обірвався на слові Микола, озираючись на гавкіт чергової собаки Баскервілей.
– Не було! Знайшли лише довгі переходи, вузькі шахти і пару приміщень незрозумілого призначення. Жодних решток людей! Більш того, існує напис на кам’яній плиті про те, що піраміда Хеопса існувала задовго до його народження. У документальних джерелах є лише згадка, що він проводив якісь будівельні роботи біля вже існуючих пірамід. Тобто, вони були збудовані невідомою цивілізацією. Можливо, піраміди взагалі слугували для подорожей у часі чи просторі!
Микола посміхнувся, повівши бровами, і замріяно глянув угору:
– Дарино! Ти зламала мій мозок! Я жив собі спокійно усі свої тридцять з гаком років, упевнений у сталості історичних концепцій, а тут – на тобі! Як я тепер буду спати?
Уся компанія розсміялася. Справді, хіба такі фантастичні теорії мають хвилювати звичайну людину?
Проте зорі зараз були такими близькими. А звичайне життя обивательське – таким далеким…
– А чому в нас немає пірамід? Чому ми не можемо подорожувати в часі шляхами пірамід? Що за несправедливість! – не вгамовувався Микола.
– Цілком можливо, що є. Тобто були. Але збудовані так давно, що решток від них не залишилося…
Друзі змовкли. Сказати більше було нічого, а обговорювати якісь буденні речі у цьому настрої не хотілося. А хотілося поволі йти під загадковим небом, дивуючись його незбагненій величі й нерозгаданим таємницям.
Якщо ти не боїшся
Компанія пройшла метрів сто уздовж бетонного портового паркану, до невисокого довгого парапету. Тут, за вантажним портом, в районі старого цукрового заводу, Кременчуцьке водосховище простиралося куди докине око, а тоненьку смужку протилежного берега можна було розгледіти лише в ясну сонячну погоду.
Далі починався піщаний пляж.
Денні хвилі винесли на пісок тонку смужку річкової зелені, що тяглась до темного павільйону прибережного бару, який фактично ділив узбережжя на дві частини. За ним простягався «дикий» пляж на довгому пагорбі, відділений від цивілізації парканом нагорі, за яким тихо спочивали маленькі ангарчики, будиночки та човни п’ятого причалу.
Край водяного плеса тихенько напливав на гладенький піщаний берег, і тут же відходив: нібито соромлячись підняти справжні хвилі, але даючи відчуття ледь чутного нічного дихання Дніпра.
– Дивіться, кіт! – Микола обожнював котів, і несподівана поява цього персонажа у тихому безлюдному місці його не так здивувала, як потішила. – Це знак!
