охоплювала всю Землю та являли собою якусь енергетичну систему. Чи то для акумулювання електромагнітної енергії Землі, чи то для переміщень у просторі й навіть часі. Жодна версія не доказана, поки хтось не скористається цією системою і не потрапить кудись…
– Ну так. Зайшов у піраміду в Єгипті, а вийшов у Китаї. І що потім робить без візи?
Компанія знову залилася сміхом.
– В Китаї теж є піраміди. Але їх не досліджують. Це заборонено.
Дарина відпила трохи пива з пластикового стаканчика, і захрумтіла чіпсами.
Праворуч, тобто на сході, з гладкої чорної води виринали одна за одною зірки сузір’я Оріона. Спочатку показалися «руки» й «голова», потім по одній зірочці став витягуватись пояс. Оріон наче відкинувся трохи на спину, спрямувавши свій уявний погляд просто догори, у безкрай невідомих світів. Не точно вертикально, але близько до цього, поволі виринав з Дніпра його пояс.
– Гляньте! Що це?
– Де?
– Просто на обрії, ліворуч від Оріона!
Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лінії горизонту. Певно, занадто яскравий ліхтар якоїсь яхти чи земснаряду далеко на фарватері. Він потроху більшав і витягався, аж поки не зігнувся дужечкою – начебто людина вдалині, схилившись, щось читає на телефоні, освітлюючи свою постать з одного боку.
Стовпчик світла дедалі зростав.
– Ой! А що це? – нарешті й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений ліхтар.
– Місяць! Це Місяць! – дійшло до Дарини.
Перехопило подих. Оце так! Місяць сходить над Землею! Тобто, над Дніпром! А ніякий не дядько світить на себе мобільником!
Тепер уже він увесь випірнув із чорної води, гарячий і яскравий, наче шматочок сонця, й поволі підіймався ще вище, розстеливши тоненьку місячну дорогу через усе водосховище. Іншої краси годі було й шукати.
Як дивно, як чарівно було оце – просто бути тут, посеред усього світу без краю і меж, як три заблукалі іскри свідомості у безкрайому просторі Всесвіту.
Це відчуття переповнювало Дарині душу. Вже було нецікаво вслухатися у теревені Олени та Миколи, вставляючи час від часу свої судження. А хотілося просто пірнути з головою у це безкрає небо, злитися з ним і стати маленькою світлою частинкою цього дивного світу – як зорі. Вічні зорі.
– Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуєте.
Ніхто не заперечував. Певно, вони навіть були раді залишитися удвох.
Дарина підвелася і поволі попростувала до павільйону вздовж берега. Обійшла генделик позаду, знявши сандалії та ледь замочивши ноги, і опинилася на іншому боці узбережжя. Друзі не могли її бачити за невеличкою будівлею. Але тут, за баром, був єдиний перехід на цю сторону. Якби хтось сторонній пішов у цей бік, то його б помітили. Тим більш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришів без проблем, у разі чого.
Але – у разі чого? Навколо ні душі. Власне, боятися було нічого. Якщо
