про місцевість, мав розташуватися цукровий завод, – виднілася темна стіна дерев. «Ліс? Звідки тут ліс?» Справедливо гадаючи, що голій панянці серед дерев безпечніше, аніж серед невідомих будівель, дівчина направилася туди.
За кількадесят метрів шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущів. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будівлі причалу мають бути огороджені високою сіткою-рабицею, та місцями – високим парканом, якщо пам’ять не підводить…
Кущами тин можна було обійти, потрапивши до іншого дворику. Так і зробивши, вона помітила дещо, що привернуло увагу і навіть порадувало. Якщо, звісно, у такій ситуації можна ще чомусь радіти – окрім того, що ти жива і неушкоджена.
На парканчику висіла довга широка нічна сорочка та чоловічі кальсони.
Зверху до тину їх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть із верби, розщепленими з одного кінця. Мабуть, щоб не знесло вітром вночі. «Якійсь дивний спосіб сушити білизну», – подумала Дарина. Наче не існує мотузки й прищепок.
Але роздумувати було ніколи. Подякувавши долі за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку і побігла до кущів. Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голосніше і ближче, зовсім поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче двері відчинилися. Коли ж десь у двориках забубонів сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добігала до дерев, аби сховатися в лісочку. Верхівки сосен уже ясніли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промінчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.
Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасів. Біла тканина, доволі груба для нічної сорочки – певно, лляна, – на вороті й на рукавах була вишита простеньким візерунком хрестиком. Сірою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вінтажного стилю, цей наряд видавався цілком придатним, аби дістатися дому.
Знати б лише, де той дім.
Навколо височів ліс. Але тут не повинно бути ніякого лісу!
Вона досі не могла, не хотіла усвідомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозуміле.
Вдалині почувся дивний звук, не схожий ні на що. Тобто – ні на жодний звук, який доводилося чути в реальності.
А ось в кіно…
Це був тупіт кінських копит.
Дарина присіла за густими заростями чагарнику. Узліссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершників. Гнідий, вороний, ще білий та гнідий коні. Довгі темні плащі розвивалися за спинами кремезних чоловіків, одягнутих у щось блискуче.
Кольчуги?
Дарина заплющила очі. Ні, так не буває. Так не може бути.
Абсолютно дикі, нереалістичні здогадки стукали в скроні та вимагали належної уваги.
Певно, варто вже вилазити з кущів та чимчикувати кудись. Розвідка – саме те, що потрібно у таких випадках.
Вона розгладила розкуйовджені коси, які ще вологою
