31 липня 1991 року. Із набуттям легітимності доповнення за назвою «Лісабонський протокол» було фактично розпочато процес ядерного роззброєння України, Білорусі та Казахстану.
Логічним завершенням розгорнутого в Лісабоні переговорного процесу стало підписання тепер уже сумнозвісного Будапештського меморандуму. 5 грудня 1994 року лідери України, США, Великої Британії, Росії – Леонід Кучма,[18] Білл Клінтон, Джон Мейджор і Борис Єльцин[19] – у столиці Угорщини підписали меморандум про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Згідно із цим меморандумом Україна зобов’язалася у встановлені строки ліквідувати або передати Росії всі ядерні заряди, а також засоби їхнього доправлення, що залишились на території країни після розпаду СРСР. У свою чергу США, Велика Британія та Російська Федерація надавали Україні гарантії безпеки, територіальної цілісності та зобов’язувались поважати її суверенітет. Деякі українські політики невдовзі після підписання заявили, що Будапештський меморандум насправді ні до чого не зобов’язує країн-гарантів, що поняття «гарантії безпеки», «повага до суверенітету» є двозначними та неконкретними і що договір не передбачає яких-небудь рішучих дій чи санкцій стосовно країни, яка надумає його порушити. Відповідно до меморандуму США, Велика Британія та РФ пообіцяли: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від використання сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності України, утримуватись від економічного тиску, спрямованого на обмеження суверенітету країни, а також не застосовувати ядерну зброю проти України. У разі виникнення умов, коли одна або декілька країн-підписантів меморандуму відмовляються виконувати або свідомо порушують один із пунктів угоди, сторони зобов’язались… проводити з цього приводу консультації.
Тоді, 1994-го, попри надскладну економічну ситуацію, багато українців болісно відреагували на підписання Будапештського меморандуму, оскільки сприйняли угоду як абсолютне нехтування інтересами України. Далеко не всі українські політики того часу схвалювали курс на одностороннє ядерне роззброєння країни в обмін на ефемерні обіцянки поважати суверенітет і незалежність. Леонід Кучма, один із тих, хто поставив свій підпис під угодою, 1993-го, будучи прем’єр-міністром України, рішуче висловлювався за збереження частини ядерного арсеналу у складі Збройних сил України, зокрема – 46 твердопаливних МБР (460 боєголовок), заряди яких можна зберігати протягом тривалого часу. З економічної точки зору збереження ядерної зброї в Україні не становило проблеми. Навіть упродовж перших, найтяжчих років після здобуття незалежності країна мала достатньо ресурсів і фахівців для належного обслуговування, підтримування в боєздатному стані ядерних зарядів і їхніх носіїв. Без’ядерний статус держави був зумовлений винятково політичною необхідністю.
До сьогодні серед українців побутувала думка, що відмова
Леонід Данилович Кучма (нар. 1938) – український політик, другий президент України (1994–2005). Восени 2000 року Кучму було публічно звинувачено у зникненні опозиційного журналіста – Георгія Гонгадзе. Лідер українських соціалістів Олександр Мороз оприлюднив аудіозапис, нібито обговорення президентом, главою Адміністрації Президента Володимиром Литвином і міністром внутрішніх справ України Юрієм Кравченком викрадення та вбивства Гонгадзе. Дотепер провину Кучми у вбивстві журналіста не доведено.
Борис Миколайович Єльцин (1931–2007) – російський політичний діяч, президент Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР), перший президент Російської Федерації у 1991–1999. Президентство Єльцина запам’яталося хаотичною приватизацією ранніх 1990-х, обстрілом російського парламенту в жовтні 1993-го та невдалою чеченською війною 1994-го. З іншого боку, Єльцина пов’язують із розвитком демократичних інституцій і вільних ЗМІ. 31-го грудня 1999 року Єльцин добровільно склав із себе повноваження президента і назвав своїм наступником нікому на той час невідомого Володимира Путіна.
