діяли на її території…
Росія, яка двадцять років тому, 1994-го, так палко обіцяла «поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України», «утримуватися від застосування сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України», гарантувала, що «жодну її зброю ніколи не буде використано проти України», порушивши низку міжнародних договорів, наплювавши на статут ООН і фундаментальні принципи міжнародного права, цілком імовірно, переступивши через власну конституцію, ввела війська до України.
Як подумати, нічого незвичного не сталося. Згадайте Березневі статті та всі наступні міждержавні угоди, укладені між Росією й Україною. Згадайте Фінляндію, Угорщину, Чехію, Афганістан, Чечню та Грузію. Згадайте брехню, котрою Росія завуальовувала повторювані із жахливою регулярністю афери на міжнародній арені, і зрозумієте, чому, спостерігаючи злодійкувате відторгнення Криму, слухаючи сповнені ненависті до України виступи сенаторів на позачерговому засідання Ради Федерації РФ, я почувався розлюченим, однак аж ніяк не здивованим. Росія ніколи не переобтяжувала себе виконанням міжнародних договорів, які ставали їй невигідними.
Як писала поетеса Ліна Костенко,[22] «у кожної нації свої хвороби, у Росії – невиліковна».
Нині мені здаються безглуздими всі дискусії з приводу того, що Російська Федерація, відірвавши від України Автономну Республіку Крим, знехтувала зобов’язаннями, покладеними на неї Будапештським меморандумом, і цинічно порушила основні пункти угоди. Як на мене, у березні 2014-го вже давно не було чого порушувати: де-факто Російська Федерація в односторонньому порядку денонсувала Будапештський меморандум задовго до подій у Криму та подальшого безпосереднього військового вторгнення до України, а саме – взимку 2005–2006 років, під час першої «газової війни» між «братніми» державами.
6
У третьому параграфі Будапештського меморандуму йдеться про те, що США, Велика Британія та Російська Федерація «підтверджують Україні зобов’язання… втримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі переваги будь-якого роду».
Українсько-російські газові відносини офіційно перейшли у фазу відкритого протистояння на початку 2005 року, після загострення відносин між Україною та РФ унаслідок успіху Помаранчевої революції, перемоги у президентських виборах Віктора Ющенка[23] та проголошення курсу на зближення з Європою. Проте видається помилковим вважати співпрацю НАК «Нафтогаз України» (та його попередників, оскільки час заснування компанії «Нафтогаз» – травень 2008 року) та російського «Газпрому» до 2005-го безпроблемною чи безконфліктною. Задовго до того, як в Україні опинилися при владі демократичні проєвропейські сили, Російська Федерація маніпулювала
Ліна Василівна Костенко (нар. 1930) – українська письменниця, поетеса, лауреат Шевченківської премії (1987). У радянський час брала активну участь у дисидентському русі, яскравий представник «шістдесятників» – нової генерації радянської та української національної інтелігенції, сформованої у середині 1960-х років, тобто в період тимчасового послаблення більшовицької диктатури в Радянському Союзі. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979), поеми «Берестечко» тощо.
Віктор Андрійович Ющенко (нар. 1954) – український політик, третій президент України, голова Національного банку України в 1993–2000 роках, прем’єр-міністр України в 1999–2001 роках. Діяльність Ющенка як президента України була досить суперечливою. Він розпустив ДАІ, державну автоінспекцію, скасував візовий режим для громадян ЄС і США, запровадив значну матеріальну допомогу при народженні дитини. Водночас Ющенко не зміг упоратися із розбратом у стані своїх партнерів, із якими разом переміг під час Помаранчевої революції.
