що небезпека насправді криється в ньому самому, а не надходить ззовні.
Німанд кивнув.
– Відверто кажучи, лячно, – промовив чоловік так тихо, що ледве сам себе почув.
– Тому, якщо не заперечуєте, я зроблю вам заспокійливу ін’єкцію, – сказав психіатр, – адже сьогодні ви, даруйте, не лише мій гість, але й пацієнт.
Когер дістав з кишені невеликий шкіряний згорток білого кольору і поклав його на нічний столик.
– Ви ж не боїтеся ін’єкцій? – запитав він гостя.
Той стомлено хитнув головою. Здавалось, що в цю мить Якуб Німанд погодився б навіть на четвертування, якщо після цього його залишать наодинці з периною.
– От і чудово.
Лікар розгорнув принесений згорток, в якому в спеціальних кишеньках виявилось усе необхідне для такої маніпуляції: ін’єкційна голка, ємкості з препаратом, йод, бинти та ножиці.
– Будете спати, як немовля, – пообіцяв за хвилину психіатр, встромивши голку Німанду в вену трохи нижче ліктя.
Той нервово сіпнувся, але слухняно притиснув змочений йодом шмат бинта до невеличкої ранки на руці.
– Тепер тільки залишається побажати вам гарних снів, – підсумував Когер, дбайливо запаковуючи свої інструменти. – Не раджу після цього приймати ванну. Краще відкладіть цю процедуру на ранок.
– Як скажете, пане докторе, – промовив Якуб і позіхнув так широко, що відчув, як хряснуло в нього за вухами.
Одразу ж вибачившись, він закрив рот долонею, ніби побоюючись, що неслухняні щелепи знову розсунуться.
– Все гаразд, – засміявся Когер, – я, щиро кажучи, також падаю з ніг. До завтра, пане Німанде.
Відповівши, гість дочекався, поки за господарем зачиняться двері, а тоді роздягнувся і з насолодою віддався перині.
Цієї ночі Якуб Німанд спав пречудово. Він прокинувся о шостій ранку і відчув себе свіжим та бадьорим. Хотілося зірватися з ліжка і радісно заволати, однак Якуб вчасно згадав, що знаходиться в чужому домі. Йому подумалось, що вже час збиратися на службу, але як це зробити, щоб не потривожити нікого в домі? Він обережно звівся з ліжка і в темряві намацав свій одяг. Залізши в штани, Німанд спробував знайти на стіні вмикач до електричної лампи. Це мав бути ланцюжок срібного кольору, який в темряві, звісна річ, став невидимий. Шукаючи його, чоловік ненароком зачепив картину, яка висіла над ліжком. В світлу пору доби на ній можна було вгадати альпійський пейзаж, виконаний в імпресіоністській манері. Тепер же цей мистецький витвір, обрамлений у важку бронзову раму, грюкнув так, що, здавалось, розбудив усіх не тільки в цьому домі, але й у сусідньому.
У двері тривожно постукали, і Якуб завмер від несподіванки.
– Пане Німанде, – почувся стривожений голос Грети, – з вами все гаразд?
– Все добре, – спробував відповісти він, але голос його прозвучав так тихо, що жінка його не розчула.
Наступної миті він почув, як у дверях його кімнати обертається ключ.
