бличчя були змучені довгими перемовинами та емігрантськими умовами, але в очах світився оптимізм – всі, хто злякався непевного становища, давно вже виїхали. А він залишився і займав відповідний його рокам і досвідові статус старійшини, дарма, що багнети червоних випхали його з України…Чоловік, не відчуваючи цілковитої тиші, за звичкою почесав бороду й усміхнувся – вже три роки, як триває революція, і стільки ж часу минуло, як він зголив бороду, що надавала поважності його обличчю ще зі студентських часів.
Симон Васильович з відтінком нетерпіння глянув на оратора. Він знав, що за давньою традицією важливі зібрання має відкривати найстарший з представників Ради. Але до цього «старійшини» він відчував гостру недовіру, як і до будь-кого з самостійників-соціалістів, які понад рік тому хотіли забрати в нього владу. Та видавати свої почуття Головному Отаманові було недоречно, і він спробував зрозуміти, що не дає лікареві почати. А, ось воно що: міністри, незважаючи на дзвін сигнального дзвоника, продовжували обговорювати останні зовнішньополітичні події. Мікрофона в готелі «Брістоль» не було, власник скупо вибачився, мовляв, ми не очікували, що тут буде засідати цілий парламент.
Головний Отаман злегка, але досить гучно постукав печаткою по столу – дубова дошка видала глухий і масивний звук. Чоловік за трибуною відкрив теку з паперами. Він не збирався читати написане, хоч і витратив кілька вечорів на той десяток аркушів. За життя він бачив чимало Шевченкових роковин, та ці були особливими. Пізніше він зрозуміє чому: незважаючи на неволю й скрутні умови, всі попередні святкування відбувалися на українських землях, а «Брістоль», хоч і був увінчаний українським прапором, знаходився на території Польщі. Зала заспокоїлася, всі погляди звернулися в його бік. Чоловік у сірому костюмі потер ланцюжок кишенькового годинника (не золотий, бо після вкраденого румунським офіцером знайшлися кошти лише на залізний) і розпочав. Стукання машиністки по клавішах переносило його слова у вічність і надавало промові ритму:
«Панове депутати і наші шановні гості!
Нині в цьому високому палаці нашого єднання ми святкуємо 60-ті роковини смерти нашого національного генія Тараса Шевченка, ідеями якого живилося не одно покоління до нас і буде живитися й після нас. Я хочу вам розповісти дуже коротенько з новітніх часів нашої історії, що її почав наш поет і був там першим дійсним і великим пророком національного відродження.
Для того, щоби була ясна тема, про яку я говоритиму, мені доведеться зробити маленьку мандрівку в минуле…
Уявіть собі маленького хлопця-кріпака, що кидає своє село, оточення і поле та іде в широкий світ шукати тих світових стовпів, що підпирають небо.
Се родився поет.
З того часу він усе життя починає шукати Бога, якому б мусив молитися, якому б мусив служити.
Чи знайшов його поет?
«Шукаю Бога, а знаходжу таке, що цур йому й казать».
Я не буду розповідати про ідеї нашого поета, а хочу лиш зрозуміти високу і повну величі душу, що над нами витає, над усіма нами панує…
Спершу хлопчик-кріпак носить воду школярам, далі козачок панський, що набиває люльку панові, ще далі маляр, який посилається в науку до Варшави, звідти до Петербурга. Скрізь він уважно придивляється до того, що робиться в світі.
І бачить, і розуміє своєю молодою чулою душею, що «кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить». Хто ж винен у тій неправді? – Пани!
Кріпацтво і панство він так змалював, як не змалював ніякий інший поет у світі.
Та він на цьому не зупиняється. Він іде далі. А ще хто винен? Хто винен у тому, що Україна в неволі? Що вона загубила свою Державність?
– «Це той перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину!.. Слава, слава хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам царям слава!..»
Але він іде далі, бо бачить, що на цьому не кінець. Хто ж ще винен? – «Ти, всевидящеє око, не дуже бачиш ти глибоко, та спиш в кіоті». «Ти спиш», а «я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, – за неї душу погублю»…
Це був екстаз поета. Однак цей екстаз пройшов. Шевченко глянув холодним оком на ці слова і лишив їх, щоби ми розібрали самі. І от я собі уявляю так: глибоко релігійна душа поета не здригнулась перед цими словами, бо мислить так: «Бог єсть любов. В душі моїй єсть любов, а значить, і Бог, значить, це не єсть богохульство».
А як не так?… А хоч би й не так, то все ж таки я «за неї душу погублю». І не сказав поет тут, що «умру», а що «за неї душу погублю». Це більше, ніж умру.
Це подібне до Фауста, але той душу губить ради вічної молодости, а наш поет ради України, її волі, її незалежности…
Звідси його світогляд, коли так можна висловитись, був україноцентричним. Усе, що він у світі бачив,
