правильно роблять люди, що не показують тих крикунів! Зате роз’яснюють народові, що робиться, чому і як! І знаєш, мені сестра вчора дзвонила з Ленінграда!
Алла звикла, що мама вперто іменує російський Санкт-Петербург на старий манір. Їй же подобалося вимовляти «Пітер». Як і саме місто: тітка Таня одружилася там із морським офіцером, і Дороші часто бували в неї в гостях, поки квитки на поїзд не почали кусатися. У чому мама, за звичкою, звинуватила націоналістів, котрі каламутять воду й нічого не роблять самі.
– Ну, дзвонила, чув, – зітхнув батько. – І що?
– А те! Те! – останнім часом мама дуже швидко заводилася, коли чіплялася політичних тем. – У нас цього точно не скажуть. Зараз, у всякому разі. А в Росії поки говорити заборонено. Тільки в Саші, – так звали тітчиного чоловіка, – є, ти ж знаєш, зв’язки в… Коротше кажучи, є зв’язки. Так ось, коли вчора вночі тут почалося, Саша подзвонив, кому треба. І там, – мама зробила багатозначну паузу, – Саші сказали: у тих, хто називав себе мирними студентами й зараз корчить із себе жертв свавілля, насправді в речах знайшли пістолети, гранати й наркотики!
– Та ну! – відмахнувся батько. – То вже Танька загнула!
– Нічого вона не загнула! – мама тупнула ногою. – Знаєш, чому про це поки не говорять? Аби паніки не було! Їм роздали наркотики. Не всім, але якійсь частині, і звеліли сидіти, чекати. Потім, за сигналом, треба було бігти на Банкову й починати штурм! Під виглядом обурених громадян, розумієш? А далі, у натовпі, вони б почали одне в одного стріляти! Уяви собі, Петю, це ж все проти влади!
– Свєто, ну сама подумай – які пістолети?! Які наркотики?!
– Не знаю, які наркотики! Я в них, слава Богу, не розбираюся! – мама знову тупнула по килиму. – Тільки ж сам бачив і чув – речі їхні, тих нібито студентів, лишилися на Майдані! Їх там же, на місці, оглянули. Не розбереш, кому що належить, тому нікого не взяли відразу. Думаєш, чого вони в церкву забігли? Маневр такий!
– Свєто, ну який маневр?!
– Такий! Почне міліція штурмувати церкву – вонятиме на весь світ! Треба, як я розумію, подумати й щось придумати. Та бач, владі ж навіть доби не дали на роздуми! Знову перехоплюють ініціативу! Заполонили центр міста! Усе одно штурмують! Диви, диви, глянь – що я говорила!
Мамин палець знову націлився на екран, показуючи батькові те, на що вже кілька хвилин, мов заворожена, дивилася Алла.
Чомусь склалося стійке враження – це коїться просто тут, за вікном. Варто вийти на вулицю, і тут же затягне лютий, невідворотний, убивчий вир подій, які Аллі ще позавчора важко було собі навіть уявити.
Хлопець зухвало махав перед беркутівцями ланцюгом, намагаючись стояти так, аби металевий кінець нікого не зачепив.
Зусібіч у напрямку беркутівської шеренги летіло каміння, невідомо, звідки принесене. Гримнуло кілька вибухів, зображення занурилося в густий білий дим.
Трохи далі, де було більше скупчення гамірного натовпу й куди посунула телевізійна камера, повільно їхав трактор із ковшем
