комар не пердне.
– Так точно.
– Ситуація не штатна. Усі це знають. І кожному пояснюю окремо. Є на цей рахунок особливе розпорядження. За нештатну ситуацію належить премія. Розпишешся, але це так само нікуди не піде. Внутрішня бухгалтерія. Гроші люблять облік, ти ж знаєш.
– Так точно, – іншої відповіді Павло не знаходив.
– Тримай, – командир поклав на стіл перед собою довгастий білий конверт. – П’ятсот доларів. За надстрокові.
Коновал знав суму. Перед ним таку саму отримали інші бійці. Скільки належало сержантам, він навіть не намагався вгадати. Та й не дуже хотів, не звик рахувати чужі гроші. Тим не менше, брати конверт не поспішав.
– П’ятсот, – повторив командир. – Ось, постав автограф.
Поруч ліг розграфлений аркуш із переліком прізвищ. Навпроти більшості з них уже столи закарлючки.
– Не треба.
Коновал промовив твердо. У лице командира дивився прямо. Рішення він прийняв, воно не далося болісно.
– Чого – не треба? – командир явно не чекав такого повороту.
– Премії. Доларів. Я не буду. Не хочу.
– Не хочеш – чого? – командир подався вперед. – Виконувати наказ? Ти відмовляєшся виконувати наказ, Коновале?
– Аж ніяк, – відчеканив Павло. – Грошей не хочу. Я цю сволоту дрібну на Майдані за так розжену. Це мій обов’язок.
Тепер командир відкинувся на спинку стільця.
– Навіть так? Ти глянь… Ідейний. Я приємно здивований, Коновале, що в нашому підрозділі є справді ідейні бійці. Ти б виступив перед товаришами. Лекцію прочитав, розказав, як треба розуміти політику партії. Виступиш?
– З мене поганий лектор. Я краще ділом доведу. Ідеї тут ні до чого, просто – на провокації треба адекватно реагувати.
– Молодець. Значить, грошей не візьмеш?
– Ні. Мені вистачає зарплати, – тут він збрехав.
– І куди накажеш мені їх запхати? – командир знову подався вперед, постукав пальцем по конверту. – Я поважаю тебе, Коновале, ще більше. Ти в мене давно кандидат на підвищення. Рости тобі треба. Подам відповідні папери, ще й про квартиру… Прискорити треба процес, дитина в тебе мала. Для дитини візьми. Для жінки. Теща є?
– Куди без неї?
– Ось, тещі покажеш, який зять домовитий, – ураз тон різко змінився. – Це, значить, ти тут найрозумніший. Ідейний, порядний, свідомий. Гроші не береш, але роботу робитимеш. Тобто іншим хлопцям, твоїм товаришам, повинно бути соромно? Ти себе вище ставиш, га, Коновале? Не чую!
– Ні, – Павло не чекав такого повороту.
– Якого ж видрючуєшся? Якого, я тебе питаю? Гроші на тебе виділені! Узяв дзьобом! Відніс додому! Поклав на комод чи що там у вас…
– Холодильник…
– Значить, на холодильник поклав! Новий, блядь, купив! Там на вісім холодильників буде! Ти ними торгувати зможеш,
