такому стані він міг легко наскочити на перехожого, ніби намагаючись, як у старому фільмі «Привид» із молодим Патриком Свейзі, пройти крізь людину. І вже боронячись від справедливого гніву під зливою матюків, Птаха бурмотів тоді, затинаючись, свої вибачення. Причому обкладали його як чоловіки, так і жінки. Одного разу Птаху навіть послав школяр, хлопчина років дванадцяти. До того ж одразу – нахер, рубонувши з плеча й не поспішаючи тікати.
Птаха виглядав старшим за свої дев’ятнадцять. Перестав голитися, щоб виглядати солідніше. Та було, мабуть, у ньому щось таке… Не міг пояснити, але воно вилазило на поверхню, відчувалося відразу, навіть здалеку, і дозволяло дівчатам, підліткам, ось тепер і школярам, посилати його, розуміючи: відповіді не буде. Цей проковтне язика, почервоніє, почне бурмотіти щось собі під ніс і задкувати. Адже розвернутися й побігти – означало, на думку Птахи, провокувати: у спину неодмінно щось жбурнуть, а чи доженуть і копнуть ззаду.
Доживши до дев’ятнадцяти, хлопець думав, що встиг вивчити себе повністю. Розібрався у своєму прикрому нутрі до кінця. Якщо б запитали, яку Богдан Пташук сам собі може дати оцінку, то порадив би знайти й почитати казочку, індійську, здається, про мишеня, яке перетворили на тигра, залишивши хижакові мишаче серце. Казка, як і книжка, була старою, з його дитинства. Мама працювала в міській дитячій бібліотеці рідного Козятина, нових книжок, із яскравими обкладинками, у часи його дитинства ще не було, і ота потріпана збірка, списана з фондів, бо розпадалася в руках, стала його першою читанкою. Історія про мишеня, яке не змінити жодними перетвореннями, чомусь найбільше зачепила Птаху. І коли вже підріс і почав займатися самокопанням, то зрозумів, чим тигреня із серцем мишеняти так його зачепило.
Він сам був таким.
Лиш уперто не хотів собі зізнаватися.
Та чим довше жив у Києві, тим частіше доводилося з прикрістю згадувати казку. І намагатися або стежити за собою, зосередитися, обходячи ймовірну біду десятою дорогою, або знаходити зусилля й пробувати хоча б трошки змінити себе.
«Чтобы тело и душа были молоды – закаляйся, как сталь».
Так наспівував тато, коли голився, тягав гирю чи гантелі, приймав холодний душ. Іншого, до речі, не було: багато років Птаха щиро вірив – гаряча вода буває, лиш якщо її нагріти на газовій плиті в чайнику чи каструлі. Вони жили в міській квартирі, там були ванна й старий, ще у вигляді зігнутої мідної труби, душ із пластмасовою насадкою-дощиком. Звісно, тут ще з прадавніх часів, як думав Птаха, лишилися два вентилі з червоною позначкою на одному з них. Та звідти або текла холодна, або, що частіше, не лилося нічого. Проте батько все одно вперто ліз під душ, наспівуючи чи, як підкреслювала мама, горлаючи свою пісню. Ніколи не співав її повністю, лише рядки про душу й тіло.
Гаряча з’явилася, коли до мами переїхав вітчим і народилася менша сестричка. На відміну від батька, новий чоловік у хаті виявився діловитим (на думку Птахи, аж занадто діловим). Мама вже не працювала в бібліотеці, приймала телефоном замовлення на збірні
