на підлогу.
Просто на гострий зуб розбитої пляшки.
– А-а-а-а-а!
Тепер переніс вагу на п’яту – і таки впав, хвицьнувши пораненою ногою в повітрі, штовхнувши при цьому Аллу. Машинально потягнувшись до небезпечної склянки, Ігор, сидячи у винній калюжі, спробував відкинути її подалі.
Мабуть, таке трапляється раз у житті – незграбно схопивши осколок, хлопець тепер уже розпанахав руку.
– А-а-а-а-а-ййййй!
Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.
– Алло!
Вона зрозуміла – до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.
Алла Дорош боялася крові.
Дуже боялася.
– Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?
– Що робити? – запитала тихо й, на диво, спокійно.
– Кров витирай! Бинт, йод, перекис – давай все сюди! Руку давай, руку!
– Руку чи перекис?
– Ти приколюєшся? Поможи встати, кажу!
Обережно, ніби торкалася чогось небезпечного для її власного життя, Алла нахилилася, простягаючи пораненому руку, складену чомусь човником.
Закривавлена ліва рука стиснула їй зап’ясток. Правою не схопився, бо спирався нею об підлогу.
– А-а-а-а-а!
Це кричала вже Алла. Вона побачила кров на собі, нехай чужу – та враз уявила, що то струменить її власна. В очах потемнішало.
Поточившись, Алла впала просто на Ігоря, не припиняючи кричати й при цьому примудрившись скинути зі столу емальовану каструлю, до половини заповнену м’ясними квадратиками й прямокутниками. Посудина впала, стукнувши між ребрами, і ось обоє вже сиділи серед гострих скалок, у калюжі вина, у м’ясі та крові.
Збоку картина виглядала сюрово, не інакше.
– Злазь! – кричав Ігор. – Пусти мене! Уставай, Алко, вставай!
– Кров! – вона не стримувала сліз. – Ігорю, у тебе кров!
– Та кров же, зараза! Треба зупинити! Бинт давай!
– Не можу, – Алла не кричала – стогнала. – Мені погано! Коли бачу кров – завжди погано!
– Та потім поговоримо! Пусти, сказав!
Різким рухом скинувши її з себе, Ігор Лященко нарешті підвівся. Рухаючись незграбно, немов немовля, що лише вчиться ходити, спершу рачки, потім, тримаючись за стіну – шкутильгаючи, посунув до ванної. Алла, з огидою струсивши шматки свинини й випроставшись, рушила за ним – попри все, відчувала, що мусить допомогти.
Побачила кривавий слід на підлозі й шпалерах.
Остаточно потемніло в очах.
Зойкнула й зомліла.
…Той день скінчився, неначе в тумані.
