виявився неабияк близьким. Черговий мамчин співмешканець, з яким познайомився, удруге повернувшись із колонії по амністії, пахав на таких ось будівництвах. Для чорнороба то був чи не єдиний спосіб хоч щось заробити, щоб не сидіти на жінчиній шиї чи йти красти. Усе зашибись, робочим конячкам є, за який хер купити хліба, макаронів, ковбаски та випити вдома після трудового дня. Не жебрати ж, чесне слово! І бач, знаходяться розумники, котрим хтось проплатив, аби збиралися під парканами й волали про нібито незаконність забудови. Ясно, що таку братію треба гнати – чим далі, тим краще.
Їздити на такі акції Сірому подобалося ще й через можливість побуцати київських лохів, а не лише полякати, поголивши голову й скорчивши грізну пику. Серед ночі, зазвичай під ранок, старший давав команду, і броварські пацани носаками, кастетами й ланцюгами змітали табори протестувальників за десять хвилин. Сірий належав до групи, яка хотіла, аби лохи ще трошки огризалися – так цікавіше. Можна потім кричати про провокації. Та, відпустивши гальма, ламати руки й вибивати зуби. Хотілося давати собі волю, недарма ж вони тренуються щодня у своїх залах.
Сірого якось навіть показово загребли менти. Кийком по ребрах перепало тоді не по-дитячому. Ніхто не вибачився, мусори не вміють вибачатися. Але на той час Сірий зрозумів: утручання міліції мало виглядати правдоподібно. Усе знімало телебачення, потім бачив кадри з собою – доказ того, що правоохоронці ні для кого не роблять винятків, затримуючи всіх без розбору учасників бійки.
Удалося Сірому навіть побути секунд двадцять телезіркою. Мамка потім раділа за нього три дні, бо всі сусіди бачили дитину в новинах. Значить, вийшов не просто із зони – пішов у люди, інакше броварського хлопця по телевізору б не показали. Ще й підписали – Олег Сіренко, потерпілий. Справді, терпило – обурювався на камеру, як допомагав міліції наводити порядок, бо свідомий громадянин та завжди проти всяких незаконних дій. Це ж отой, хуліган із довгими патлами, пшикнув йому в лице з балончика. Потім, коли їх відпустили, потиснувши руки, і всі пішли пити пиво, пацани напівжартома нарікали: мілко плаваєш, Сірий. Міг би сказати – той патлатий підор кидався з ножем. Ментам же нема різниці, що підкидати таким, – балончика, ножа, пістолета чи гранату. Треба буде – знайдуть під ліжком вибуховий пристрій, скажуть – готувався підірвати пам’ятник Леніну біля Бесарабки, бо націоналіст, бандерівець і фашист. Ненавидить історію своєї країни та хоче помститися. Кому, за що – нема різниці. За вбивство їхнього Бандери, чого ж, таку справу менти цілком здатні розкрутити.
Але все ж таки сто доларів за вихід проти Звіра – гроші значно більші, ніж триста гривень за підбите око розумника, котрий називає себе громадським активістом.
Сірий щиро шкодував, що така лафа, як зараз – дістати в писок за сто баксів, випадає нечасто. Нагода опинитися на рингу взагалі випала раптово, і він уважав її усмішкою Фортуни. Збирався інший боєць, досвідченіший, трохи старший за віком.
