а ви на мене терпляче дивилися, Юленько, усе було добре. Я знав: в однакових зі мною поганих умовах сидить і вислуховує щось від жінки он той народний обранець. Що мені треба для щастя? Долетіти, м’яка посадка, пройти паспортний контроль, отримати багаж. У мене там лише сумка, Юлю. Футболки, шорти, капці, плавки й сувеніри. Міг узяти барахло з собою, ваги вистачало. Ні, вирішив здати в багаж. Чого простіше – видати його відразу, швидко, як це відбувається всюди в Європі? – Тепер уже не стримувався, говорив на повний голос, обурення нагадувало стихійний вуличний мітинг. – Ні! Ти прилітаєш в Україну, до міжнародного аеропорту, це – вікно держави, її візитка картка! І ось ти стоїш, уже скоро, як годину, чекаєш на свою нещасну сумку. Скаржитися нема смислу! Бо нема куди, нема кому й нема на кого!
Юля приклала пальчика до вуст. Котя нахмурив чоло, але так само торкнувся губів пучкою.
– Я звикла, – мовила вона тихо. – Між іншим, за кордон літаю у справах часто, не лише на відпочинок. Чесно кажучи, така затримка рейсу на моїй пам’яті перша.
– І я не пригадую нічого схожого, – легко погодився Котя. – Бачте, ви мене погано зрозуміли. Напружили не ті п’ять годин пустого сидіння в Іракліоні. Самі ж помітили, настрій у мене був усе одно чудовий. Бісить ось це, Юлю: хоч затримуються літаки, хоч прилітають вчасно – багаж у сраному Борисполі мусиш усе одно чекати го-ди-ну! Ніде у світі такого нема!
– Ви всюди були?
– Багато де, – Котя говорив серйозно. – Я ж мандрівник, ви знаєте. Бізнес мій, оці інтернет-магазини, він для чого? Щоб давати мені змогу бувати там, де хочу. На Кріті, до речі, я вже був. То так, зірвався, особисті обставини, треба було кудись забратися геть на тиждень. Хай дехто від мене відпочине…
– Це я вже чула. Як і ваші нарікання на свою країну.
– Ніхто не нарікає, Юлю, – він знову почав заводитися, та, глянувши довкола себе, укотре стишив голос. – Навпаки, ви ж чули. Я найбільший оптиміст. Бо досі тримаю в Україні бізнес і не виїхав звідси. А в мене з десяток тільки близьких друзів уже перенесли офіси до Польщі, Чехії, Словаччини. Ха, одному нашому навіть у Кишеневі простіше, ніж у Києві! Знаєте, чому?
– Ні. Звідки…
Котя скрутив дулю, поворушив великим пальцем. Юля зітхнула.
– І що ця фігура означає?
– Ось такий у друга там прибуток. У Києві – те ж саме. Для чого забрався звідси? Бо в Молдавії чувак стільки заробляє. Вище нуля, та мужик звик і думає про перспективи. А тут, Юлю, у чувака стільки лишалося. Відчуваєте різницю? Менти, податкова, невідомо хто, але теж дай, пожежники – і аж туди! – він знову кивнув у бік втомленого депутата. – Молдаванам теж не цукор. Просто в них, каже, перспектив усе одно більше. Країна хоч як націлена на Захід.
– Ми теж… ніби.
– Отож, ніби, – Котя знову відмахнувся. – Я теж кажу нашим пацанам, аби не тікали, не згорталися, ще потерпіли. Може, як оті упирі восени все підпишуть, що треба, доведеться не так тиснути. Хоч якісь правила намалюються. Пацани не вірять. Одного ось недавно запаяли в СІЗО, на
