їм їх блиск, зробити з них дороговказ майбутнім поколінням, поставити на місце скастрованої «мудрості» ідеологів гелотів традиції вільної нації, витягнути з-під намулу байдужності і злоби наші історичні спогади й дати образ збудованої на них нашої правди в нашій хаті, – накреслити ідеал нової суспільності, обрис і основні прикмети її провідної касти, її суспільної організації стараюся я в цій книзі. У перших розділах я зупиняюся над причинами упадку провідних верств взагалі, над причиною упадку козацького панства й демократичної «еліти» 1917 р. Дальше – над прикметами, які повинна мати провідна каста і над основними засадами кастової суспільності.
Не маю наміру погодити з собою своїх противників, тому не злагіднюю тону цієї книги. Говорячи за Вишенським: «научился от Христа істини без похлібства лож ложжю, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, диявола дияволом звати». Писав цю книгу для немногих, бо немногим лиш дано звершити многе; бо, кажучи словами Клирика Острозького, «не випадає говорити й радитися зі слабими про силу, зі сліпими про світло, з розбійниками про мир і згоду, з безсоромними про побожність». Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних; не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих; не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, хто покликані створити нову касту «луччих людей» – єдиний маяк у божевільнім хаосі нинішнього дня.
Серпень 1943
Думки цеї книги автор розвивав у наступні роки в статтях в «Українському кличі», Лондон, в «Українці», Париж, у «Вістнику», Нью-Йорк, у «На варті», Торонто, в «Америці», Філадельфія і в інших, а так само в окремих виданнях, як «Хрест проти дявола», «За який провід», «Яка має бути література», «Демаскування шашелів», виданих у Канаді, в Німеччині і в Аргентині, рівно ж у промовах і відчитах. Стрілися ці статті і видання, на жаль, не з полемікою, а нападами чисто гангстерського характеру на їх автора і з потоками брехні. Якраз це й свідчить про ідейну безпомічність і безпорадність табору репрезентованого Шельменками і Швейками, які – паралельно з червоними москалями – криком, інсинуаціями та брехнею намагаються здискредитувати пропаговані мною думки.
В їх кампанії нема нічого нового. Не тільки мені і моїм однодумцям немногим, а в стократ більшому за мене, – Шевченкові – предтечі нинішніх Шельменків закидали, що «шукає ідеалів позад себе, а не перед собою», не в «современних огнях» атеїстичного матеріалізму; закидали апотеозу лицарства старої України, як вияви «п’яної музи», закидали «фанатизм» – цебто гарячу віру в свою правду, «шовінізм» – цебто гаряче прив’язання до свого, і «ненависництво», цебто обурення і гнів до загарбника; закидали виступи проти своєї «грязі Москви», проти «донощиків і фарисеїв». Боротьба з шельменківством ще не скінчилася. Ідеї традиційної, воюючої України мають бути ще більш інтенсивно ширині. Цею думкою й кермувався я, годячись на ласкаву пропозицію приятелів і однодумців, перевидати «Дух нашої давнини».
