борнею», є «учителька ненависті й розбою, подателька злодійської науки». Тому й питалися в природи: «невже закон твій тільки сила, невже мій люд буде свобідний, тоді, як сам він стане вовком»? Часи сірих вовків з «Слова о полку Ігоревім» занадто віддалилися від цієї інтелігенції. Вона міркувала, що коли «існування нації є наслідком нормального закону, то боротьба цих націй між собою є ненормальна, є хворобою людськості» (Винниченко). Вони були дуже «вражливі на біду і кривду», але «брак їм було рішучості й завзятості», як признавалися самі.
Оминути неминучий конфлікт, угодовим шляхом полагодити світово-історичні суперечки, де змагалися такі постаті, як Мазепа, Хмельницький або Орлик, заступити їх геній хистом політичного маклера або ґешефтяра – ось був шлях, яким інтелігенція та хотіла простувати в своїх позвах з могутньою імперією. І навіть у хвилини зудару, коли наша планета оберталася в хаос, що кликав нових формотворців, нових Деміургів, коли впали на нас халепи трусу, потопу, вогню, меча й междуусобної брані, й тоді не бракло серед цієї інтелігенції голосів, які радили «стати в цю судьбову хвилю не на бій, а на подив велетнів, бо наша ліліпутанська сила ні на крихітку не змінить того, що викують на землі нові велетні». З тої власне ментальності і випливала ціла тактика порозуміння з царатом, з ліберальною, з більшовицькою Росією. Не раз їм доводилося вступати і на шлях боротьби, але був це для них тяжкий мус, до якого приневолювала їх безоглядність і абсолютна безкомпромісовість червоного противника.
Не маючи в собі комбативності (до питання «Як»), ні власного формуючого ідеалу (до питання «Що»), ні претензії творити з себе формуючу касту суспільності (до питання «Хто»), не могли вони стати ковалями нової суспільності на базі куняючих у масі історичних традицій. Тим традиціям була та інтелігенція чужа своїм космополітизмом, безбожництвом і марксизмом. Розуміючи свій суспільно-політичний ідеал як відміну лише загальноросійського шаблону, не як щось окреме і яскраве в своїй окремішності, – не могла та інтелігенція стати насінням, зерном, з якого виросла зовсім окрема спеція.
Коли б Орлеанська Дівчина обмежила спір з Англією до кількості курок, реквізованих англійською армією по французьких селах, не вигнала б вона наїзника з Франції. Коли б Вашингтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора, то замість окремої держави Північної Америки мали б ми там досі другу Канаду. Коли б Хмельницький зупинився в своїм спорі з Польщею на справах козацького реєстру, коли б не окрилила його думку й душу ідея «визволити весь нарід український по Холм і Краків» і створити «своє князівство», ніколи б не постала гетьманщина. Коли б ті, що творили історію, не були так висміюваними цією інтелігенцією «носіями абстрактних правд» або «гучних і барвистих гасел», боліючи лише над «терпіннями люду» і стараючись запобігти їм «практичним реалізмом», напевно не знала
