афора нестримно, динамічно переростає у мегаметафору: «Кожен свою засвітив / Йшов вітер свічку ніс… / Йшли віл танк літак з свічкою з свічкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свічкою / І маленький сивий комарик з великою свічкою…»
Що тут можна додати? Все сказано. Все просте і складне, як сама природа. Бо це – Мегаметафора. Бо це – Драч!
Немає потреби перелічувати всі творчі іпостасі небосяжного Івана Драча. Він – Поет. Поет у всьому. Його поезія – драматична. Його драматургія – поетична. Його «Ніж у Сонці» півжиття стримить у моєму серці. Бо це не просто бунтівна феєрія. Це планетарна драма людовбивчої епохи. Тільки Драч відчув її агонію. І в похороні голови колгоспу шекспірівськими мазками показав грядущий похорон жорстокої імперії. Але перед читачем і досі відкриваються нові й нові глибини цього багатовимірного твору. Ніж у сонці – пророча метафора. В ній поет закодував трагічне передбачення глобальних катаклізмів уже нинішнього, Двадцять першого століття. Вчитайся, наш сучаснику, і ти переконаєшся: «Ніж у Сонці» – предтеча небувалої у світовій літературі поетичної драматургії Івана Драча.
Недарма літературна критика так обережно споглядає стрімке вознесіння Драча-драматурга. Важко всім, важко мені збагнути серцем і душею це істинно українське і всесвітнє творче диво. Десь там, у небесах, незримо витає наді мною, щебече мені загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як мені заманити його в сіті звичного людського розуміння? Я не чарівник якийсь. Я просто читач. Мені складно зорієнтуватися в цій незнайомій галактиці борінь і пристрастей, думок і почуттів.
Але слово за словом – і перед тобою відкривається веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусі». І тебе зачаровує чоловічими й жіночими голосами «Хор, який діє тільки в місячному інтермеццо». І вже ближчою, ріднішою стає тобі розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в місячному сяйві обступають ненароджені з каменю її діти. А схожа на Марину вирізьблена і розбита Мавка – докоряє, вимагає, нагадує:
Ти поклялась нас в глині воскресити,
Звільнити з каменю, у мармурі відбити,
Сповити в гіпсі, вилити у бронзі…
А я стою і досі на порозі…
Мабуть, жоден скульптор не зміг би заглянути у таємницю свого дару так, як це зумів зробити поет у драмі Іван Драч. Героїня його – не просто скульптор, а прекрасна Жінка. Жінка із плоті і крові. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не кам’яних, а рідних діток. Скам’яніле її серце волає до коханого:
На світі нікого немає. Ми двоє. На цілому світі.
Бери мене і люби мене. Візьми мене, візьми на руки.
Візьми на руки хоч раз у житті…
І знову – осяяне видіння у стилі Драча: «Дід Лісовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро поніс Марину, а потім одвертає очі». Це ж треба десь побачити таке! Дерев’яна скульптура… соромливо одвертає очі…
Німуєш, торопієш перед планетарною мегаметафорою Драча. Жахи концтабору. Жінка-гестапівка. «Красива, як сто чортів… Очі сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злі губи». Замовляє ув’язненому скульптору свій портрет: «Виліпиш – будеш вільний». А він клянеться подумки: «Я ж тебе виліплю, суко!» І виліпив кентавра: «Голова есесівки в кашкеті, а тулуб – вівчарки». Він був готовий до всього – «свою смерть ліплю». А вона – «Кулю за кулею… всадила в обличчя скульптурі, своїй подобизні, кулю за кулею».
Якщо це й вигадка, то вона правдивіше за правду. Такий закон великого мистецтва. Саме за цим законом вершив поет і зорянисту свою «Гору». Документальну драму-колаж «за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі». Не вірмо авторові, коли він дещо іронічно зауважує: «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику… – мої, решта – все до останнього слова – невигадане, належить давньому часові та обставинам». Не вірмо, читачу! Ми є свідками не просто унікального творчого експерименту, а сміливого прориву у сфері документальної драматургії. І щастя наше, що здійснив цей прорив не хтось інший, а відчайдушний Іван Драч. Прорив у вічну таємницю Тараса Шевченка.
Так, багато що тут начебто відоме, читане й перечитане. Жадання хати і кімнати, коханої жінки. Туга-жура за недосяжною Вкраїною. Листи, нотатки, свідчення, документи… Все це було і до Драча. Але віртуозний Драч зумів із розмаїття історичного матеріалу виткати на диво цільне полотно і прошити його золотою ниткою глибоко символічної наскрізної метафори. Ця метафора дихає неймовірною напругою. Кожен поетичний відступ, кожна авторська ремарка стають настільки ущільненими, що врешті вибухають, немов загадкова космічна речовина. І настає трагічний апокаліпсис великої душі…
«…Ликера тримає в руках білу вінчальну сукню. Макаров підпалює її. Ликера одвертає голову»…
«Хата на горі розвалюється. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять донизу. Бряжчить шкло».
Але це ще не завіса. Це лиш фінал першої
