Ви маєте на увазі глибину капелюха? Або…
– І глибину, й або. Ти за якою статтею парися?
– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.
– Що ж ти мені, вороже душеня, теревені правиш?! Не знаєш, за які гріхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктів кревних, падло, не знаєш?
Підполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солоні слівця, веселилися від того, від чого також страждали й самі, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував підполковник новачка, то сильніше потішалися старожили, радіючи: недарма зібралися біля вахти, очікуючи етапу. Улеслива посмішка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим відливом зупинявся на комусь із них.
– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаєш? На вигляд – нашого Бога дитя?
– Які веселощі? – не відводячи погляду, відгукнувся Макар. – Душа болить.
– У всіх болить. У цих місцях у кожного заболить: по цей бік колючки і навіть по той. – Підполковник ще пильніше вдивлявся у хлопця, котрий височів над натовпом на голову і вперто не відводив погляду. – Знаю, болить тому, що ні в чому не винен! Помилочка судова! Так?!
– Як можна веселитися, коли в державі горе? Коли душа, серце кров’ю спливає?! – гуднув Макар, і вуста його затремтіли.
– Н-д-да?! – Підполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.
Запанувала тиша. Погляди надто цікавих бігали від хлопця-каланчі до господаря зони.
– За якою ж ти справою сів, соколику, якщо душа така чиста й віддана?
Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумні слова повернули п’яте березня[6].
– Гаразд. Потім з’ясуємо і цей кроксворд. – Підполковник зробив крок убік, щоб краще розгледіти новачка. – Поки що розіходьтеся та облаштовуйтеся. І в бібліотеку навідуйтеся. Кроксворди всім рішати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозуміли, ворожі душі! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурників живемо. Щоб добре ішачити, потрібно мізки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаєте слова Вождя: хто не працює, той… Що-о?
Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.
– Ну, ну-ну. Сміливіше…
– Той не їсть, – долинув голос зі строю.
– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозуміємося, – ще ширше посміхнувся підполковник. – Життя циркового артиста поту вимагає. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашій трупі, хоч трупом лягай, але все, як належить на арені. Аматорів не тримаємо. У нас – професіонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».
Етап, наче за командою, розвернувся і простежив за поглядом-кивком підполковника. Поряд із вахтою, праворуч від воріт, височів незрозумілий «стос дров». Придивилися – мерці.
П’ятого березня 1953 року помер Йосип Сталін (ред.).
