style="font-size:15px;"> Не знав Іванов, за чиїм наказом його відправили з тюрми в будинок губчека. Після допиту й очної ставки із Захватаєвим Іванов знову опинився в камері. Розумів: смерть чатує поряд, але не чекав, що після полудня за ним прийде мовчазний підтягнутий служивий. Арештант завмер перед вікном-душником біля самої стелі, намагаючись востаннє відчути ковточок блакитного неба. Це останнє бажання смолистим варом прихопило ноги. Чекіст підштовхнув у спину. Перед східцями в’язень попросив конвоїра:
– Будь людиною, товаришу. Я такий самий комуніст. Виведи на волю. Дай востаннє поглянути на неба синь. Волею дихнути…
– Комуністи за ґратами в нас не сидять. Кисню захотілося… Нюхом відчуваю панську кров. – Ствол маузера натиснув між лопатками.
Людина в шкірянці нічим не відрізнялася від Захватаєва. Тільки мова правильна, гладенька, хоч інтонація та слова ті самі.
На повороті Іванов зробив крок униз.
– Сто-яти! Туди ще встигнеш. Нутром, гаде, відчуваєш, куди треба топати. Чистоплюй смердючий. Та я заради Світової Революції батька рідного з ненькою не пожалію. А йому, дивись, кисню ковтнути…
Куди ведуть – арештант не зрозумів. На допит дорога в інший бік. Слова конвоїра ледве торкалися свідомості. За останні дні вони стали звичними, як шелестіння листя в осінньому лісі. «Та поряд же кабінет «Дзержинського». – Заарештований сповільнював крок. У спину знову ткнули стволом.
– Топай-топай, контро!
«Якщо вскочити в двері? Що, стрілятиме в кабінеті керівництва? А пощастить, у себе «Сталевий Федір» – повинен вислухати. Полюбляє пофілософствувати. Пограти словом». Різні легенди ходили про голову губчека, але всі знали: при крутості й нещадності до ворогів справедливий навіть до контри.
Заарештований прискорив ходу. На щастя, хтось вийшов із приймальні. Іванов зробив крок у відчинені двері. Позаду не почулося грізного окрику. Швидше. Швидше! Арештант зіштовхнувся зі знайомою фігурою в довгій шинелі. Витягнуте миловидне обличчя. Борідка клинцем. Вуса. Все, як на фотографії. Навіть розріз очей трохи подовжений, а погляд гострий, мов два клинки.
– Як наказано – доставив, Федоре Карловичу! Тільки даремно час витрачаємо – контра, – зі знанням справи доповідав конвоїр. – Захватаєва я з фронту знаю. Віддана Революції людина. Рідного батька не пожаліє.
– Дякую. Ви вільні, – нетерпляче зупинив «Дзержинський» доповідь чекіста, ховаючи посмішку у вусах. Захватаєва не лише знав – двічі рятував від лютої смерті.
Від несподіванки Іванов оторопів. Виявляється, не він обвів конвоїра навколо пальця, а голова викликав до себе. Чи то від здивування, чи то від п’янкого, як вино, після сморідної камери повітря арештант задихнувся і розгубився так, що не зумів відновити в пам’яті початок розмови.
– Не можу. Розумієте, рука німіє! Робіть, що хочете, але не можу, Феліксе Едмундовичу, – дивлячись на фотографію
