Різного начувся про Революцію. Був присутнім при щиросердних і відвертих розмовах ТАМ, – палець чекіста показав на фото, а потім піднявся в напрямку стелі. – Про такий хід ніхто не заїкався. Не додумалися найсвітліші й найрозумніші голови. Що ж, вони дурніші за нас?
– Не в дурості справа, – забарившись, заперечив арештант. – Світлу ідею спроможний сприйняти озброєний знаннями розум і чисті, безкорисливі душі. Людина скута пітьмою незнання та звичками, заповітами дідів і звичаями. Вірою…
– Правий Борода! Як завжди правий! Висять… Гирями висять… Як прокляття, – перебивши співрозмовника, шепотів господар кабінету. – Через це звільнені раби залишалися з рабовласниками. І зовсім поряд: після реформи 1861 року вчорашні кріпаки трималися доброго пана.
Не зрозумів Іванов, хто такий Борода[2]? Про які гирі та ланцюги розмова[3]? Інтуїція підказала: вони забираються в такі нетрі, крізь які й вужу важко проповзти.
– Оригінально міркуєте, молодий чоловіче. Нестандартно. – З далекої далечіні в кабінет повернувся двійник Першого чекіста.
У розмові він рідко з ким втрачав контроль за собою. Слова і погляд, манера триматися під знаменитого шефа – усе використовував, щоб, вивчивши, зрозуміти й розпізнати підслідного. Як? Чим зачепив безвусий юнак? Стривожив те, про що з деякого часу боявся замислюватися не лише наяву, але і в напівдрімоті. У темряві. Незрозуміло, що відносило найміцніший і водночас сторожкий сон, який долає втомленого мисливця або втікача. Голова губчека під час інструктажу полюбляв порівнювати чекістів із мисливцями, але сам він тепер спав не біля тайгового багаття просто неба, а за товстими цегляними стінами. Під надійним замком. Рука мимоволі потягнулася до маузера, з яким не розлучався ні вдень, ні вночі. – У вас яка освіта? Після школи навчалися?
Арештант помітив незрозумілий рух руки, схопився зі стільця.
– Ні. Можливості не було. Сім’я велика. Надто бурхливий час. Яке навчання?
– Вам би не завадило вчитися… Та ви сидіть. Сидіть.
Не зрозумів Іванов: почув його «Сталевий Федір» чи, думаючи про своє, відповідав передовсім собі, а не співрозмовникові. Часом, полинувши за стіни кабінету, голова губчека і справді не помічав у розмові щось незначне, але фіксував будь-яку дрібницю або рух, які розкривали підслідного з невідомого боку. Чекіст давно визначив, хто сидить перед ним. Не по літах розумний юнак. Правду казали – самородок. Такого трішки огранити, де потрібно, відполірувати, навести ювелірний лиск, – будь-який наркомат ощасливить. Справжній набуток народу. Республіки…
– Із навчанням доведеться зачекати, – гучніше повторив нещодавній слідчий.
– А чому рано?! – у запитанні вчувалося не лише здивування, але й обурення. – Чи не вважаєте ви, що сама ІДЕЯ КОМУНІЗМУ – утопія?!
– У теорії слабак. На жаль, не читав по-справжньому і основоположників.
– Хіба потрібні університети для розуміння,
Борода – Карл Маркс (ред.).
Гирі та ланцюги – обряди та звичаї (ред.).
