до тих родин, які становили кістяк української спільноти на Західній Україні перед Першою світовою війною. До неї належали такі авторитети як курінний отаман (за сучасною термінологією – командир полку), а пізніше адвокат політв’язнів-українців Степан Шухевич, дослідник етнографії Гуцульщини Володимир Шухевич, численні адвокати, судді, вчені у різних галузях гуманітарної науки.
Так виглядав майбутній командир у дитинстві. Львів, 1907–1909 р.
Безпосередньо перед Першою світовою війною суддю Осипа Шухевича переводять до Кам’янки-Бузької (на той час Кам’янки-Струмилової). Тут малий Роман став свідком Першої світової війни.
Війна, як це переважно буває, загострила процеси і відчуття, давні конфлікти перетворила у жорстокі антагонізми, а всі закони замінила одним-єдиним правом сильнішого. Пізнього літа 1914 року через Кам’янку-Бузьку прокотилася російська армія, яка наступала на Львів. Попри відносно чемну поведінку офіцерів царської армії, основним наслідком перебування російської адміністрації в краю стала русифікація геть усього та арешти активних представників місцевих спільнот – як поляків, так і українців. Серед ув’язнених та вивезених на Схід, углиб імперії, були викладачі Львівського університету та митрополит Андрей Шептицький. Депортація загрожувала і дідові Романа – вченому-етнографові та активному громадському діячеві Володимиру Шухевичу. Ситуацію врятувала його дружина, Герміна, вчасно сховавши чоловіка у знайомих. Окупаційна влада не стала ускладнювати собі життя пошуками науковця, до того ж Герміна Шухевич запевнила, що їй нічого невідомо про місцезнаходження чоловіка. Так дідусь Романа залишився з родиною.
Люди почали освоювати науку виживання – бракувало продуктів, грошей. Через погіршення умов життя почастішали випадки смерті дітей та старих. Лихо не оминуло і родину Шухевичів – у квітні 1915 року у віці 66 років помирає уже згаданий Володимир Шухевич, дід Романа.
Після відступу російських військ у червні 1915 року у край повернулася австрійська адміністрація, а разом з нею відновився гарячковий пошук «шпигунів». «Шпигунів» шукали усюди: і серед інтелектуалів, і серед селян, і поміж українцями, і поляками, і євреями. Сценарій був універсальний: військово-польові суди затримували за підозрою у співпраці з ворожою стороною і за кілька годин виносили смертний вирок за законами воєнного часу. Щось подібне Галичина уже переживала у серпні 1914 року.
Чим далі тривала війна, тим зрозуміліше було, що АвстроУгорщина занепадає. 1916 року було проголошено Польське королівство – першу номінально незалежну національну державу на території Австро-Угорщини. Польська сторона не уявляла території майбутньої держави без Львова і Західної України. Оскільки Львів для українців був осередком національного руху і одним із центрів майбутньої держави, поява польської державності автоматично провокувала активізацію українців. Напруження посилювалося. Стало зрозуміло, що тільки існування АвстроУгорської імперії не дає розгорітися війні, для якої були належні ресурси: обидві нації мали власні бойові частини. І Українські Січові Стрільці, і Легіони Польські були сформовані у серпні 1914 року. Попри те, що формально обидві формації були частиною австро-угорської армії, кожна сторона сприймала їх як зародок національного війська.
Хитка рівновага вибухнула війною 1918 року. Наприкінці жовтня імперія тихо припинила своє існування, підпорядковані народи один за одним проголошували незалежність.
У Східній Галичині напруження зростало – усі вичікують розв’язки. Дмитро Вітовський на чолі групи офіцерів проти ночі 1 листопада 1918 року здійснив переворот, у результаті якого по всій Західній Україні влада перейшла до рук українців. Поляки не забарилися з відповіддю – 2 листопада у Львові розпочалися вуличні бої, а згодом розгорілася повномасштабна війна. Після того як 22 листопада 1918 року українці відступили зі Львова, розпочалася фронтова війна, де локальні бойові операції чергувалися з наступами і контрнаступами, основною метою яких було здобути Львів. Усю зиму 1918–1919 років мешканці розташованих поблизу Львова містечок, і Кам’янки-Бузької також, прожили в оточенні людей у військових одностроях і під акомпанемент артилерійських пострілів.
У Кам’янці-Бузькій представником української влади став батько Романа, Осип Шухевич. 1 листопада 1918 року у місцевій ратуші він зачитує прокламацію Української національної ради про проголошення на теренах Західної України української держави зі столицею у Львові. Національна рада призначає його повітовим політичним комісаром, про що йому повідомили ще до ночі 1 листопада 1918 року. Ця посада покладала на нього відповідальність за управління повітом, його господарське становище, життя мешканців.
Для малого Романа найпершим відчутним наслідком проголошення державності було те, що дістатися Львова стало неможливо. Роман тоді був уже учнем 2-го класу філії Академічної гімназії у Львові, й три дні тому, 30 жовтня 1918 року, приїхав додому напередодні Дня усіх святих, перед яким поминали покійних. У відповідь на виникнення Західноукраїнської
