авіть себе самого не обійти?» – твердив весь час Семен.
Жінка його обмивала, перевдягала, судно за ним виносила. «Хіба ж то приємно щодня смороди нюхати?» – дивлячись на жінку плакав Семен. Але Юстина зносила все терпеливо. Тепер прийшов її час віддячити Семенові за добро, бо цілісіньке життя качалася, як сир в маслі, коло дбайливого чоловіка.
Любові між ними не було з самої молодості, тому Юстина ніколи не звертала уваги на чоловікові зради, хоча чутки про Семенову невірність до неї долітали досить часто. Світ, як кажуть, не без добрих людей – що не вчують, самі видумають, а новина буде. Проте, Юстина такими дурницями не переймалась, з чоловіком пустих сварок не зачиняла, бо на сто відсотків була впевнена, що Семен її ніколи не покине.
Існує такий вислів: «За кожним успішним чоловіком стоїть сильна жінка». Юстина була саме такою: сильною, власною, впертою і принциповою, якою й належить бути жінці начальника. Завжди «жила інтересами чоловіка» заради своїх власних, а також дітьми, бо вони були змістом її життя, і запорукою її добробуту.
Дітей у Семена четверо. По крайній мірі тих, які писалися Калита, а по батькові були Семеновичами та Семенівнами.
Діти дуже любили батька. Чому б і не любити? Семен ніколи нічого не жалкував для своїх дітей. Задовільняв усі їхні бажання і потреби, не замислюючись про вартість. Нічого, чого б дітям не заманулось, і що б не було під силу Семенові, не існувало. Тому на старість діти також віддячували батькові за щасливе дитинство. Всіма силами старались не обділити його увагою. Завжди хтось з них днював та ночував поруч із Семеном, бо Юстині було самій не здужати. Скільки разів сини просили батька, щоб дав згоду на професійну доглядальницю, але той і слухати не хотів. Семенові хоч і ампутували руки й ноги, та тіло все одно було дуже важким, бо колись у тому тілі було аж півтора центнера ваги.
Кожен із дітей чергував біля батька по тижневі, бо жили усі в різних містах. Доїжджати щодня до села було за дуже далеко. У кожного робота, сім’я. Немає змоги усім разом сидіти в селі й «очікувати» татової смерті, не знаючи, чи та смерть настане і коли.
Вже з десять років, як люди пустили чутку, що Семен скоро помре – Семен жив. Жив усім смертям на зло. Що Семенові до смерті далеко знали й лікарі. «Серце його на скільки здорове, що міг би жити ще втричі довше», – висловився лікар після обстеження.
Двоє Семенових синів також були лікарями, тому забезпечували батькову життєдіяльність на певному рівні. У Семена окрім старості болячок ніяких не було. Гангрену, яка відібрала у нього руки й ноги зупинили, а іншого недугуБог Семенові не дав. Якби тільки не старість, міг би ще довго прожити. Але навіть при такому якісному догляді роки взяли своє.
Семенів час настав. Калита його відчув. Відчув, що помирає його тіло, а разом із тілом помирав здоровий глузд. Семен так хотів, і кілька останніх місяців щоденно моливБога, щоб дав йому «смерть при розумі». Господь почув Семенові молитви, хоча довго не міг достукатися до чоловікового серця. А перед смертю чудо сталось – увірував Семен в силу божу. Молився щоранку і щовечора. Просив прощення за гріхи. Молив Господа за здоров’я рідних і дякував за всі випробування, що посилав йомуБог. Навіть до церкви одного разу «ходив» в уяві. На колінах стояв перед тією самою іконою, з якої колись давно так сильно познущався, закриваючи сільську церкву.
Протягом всього життя Семен був впертим атеїстом. Промінявши релігію на комунізм зі вступом в ряди партії Калита вперто боровся із церквою, відлучаючи від неї сельчан, боБог та Віра у його розумінні, залишились пережитками старого режиму і людської тупості. Комунізм «прополоскав мізки» багатьом людям в ті часи. Ленінські ідеї були єдиними, в що вірили радянські люди вступаючи до рядів комуністичної партії. І хоч Семен був хрещеним при народженні, він відрікся від Хреста «скуштувавши червоної піґулки», якою тоді годували усіх, добровільно й примусово.
Стати комуністом, означало боротися з старим режимом, до якого входила й Віра.
Але тепер, коли смерть з косою вже стояла за плечима, і чатувала, що за хвильку-дві зможе забрати чоловіка в інший світ, Калита відчував, що Господь також був поруч. Господь не зрадив Семена, не покинув, а навпаки, підтримував його у передсмертний час. Як же інакше пояснити, що розум до нього вернувся саме зараз?
Вже кілька днів Семен був десь у іншому просторі. Чув чоловік, як ридала жінка над обрубком його тіла. Розумів, що сходились сусіди ще раз глянути на вмираючого. Хтось прийшов попрощатись, а дехто може й покепкувати з того оштимка[1], що залишився від такого колись бравого, кремезного й красивого чоловіка. Він все чув і все розумів, але пробудитись від того міцного сну ніяк не міг. А сьогодні зранку він прокинувся. Наче нічого не було, в здоровому глузді і ясній пам’яті на світанні розплющив очі і зрозумів, що смерть настане таки сьогодні. Бо інакше для чогоБог вернув йому розум?
Семен не жалкував ні про що. Він на смерть на давно чекав. Перед родиною
Оштимок (діал.) – обрубок, шматок, тощо.
