усіх тих, які не підтримували ідеології радянської влади, а продовжували боротьбу за самостійність та незалежність держави, тобто воїнів ОУН та УПА.
Жорстка репресивна політика лише підштовхнула активізацію національно-визвольного руху українського народу, а на місце знищених боротьбу продовжували все нові і нові борці за волю рідної Держави.
Москалі, як називали радянських міліціянтів у селах, посеред ночі увірвавшись в село, почали шастати по хатах, та вишукувати стрибків посеред населення. Насправді, в ту ніч був спійманий тільки Микитка. Інших причетних до ворогів радянської влади тоді не знайшли, бо й не шукали. Микитка був єдиним, хто цікавив міліціянтів, а по хатах пройшлись просто, для «профілактики», щоб «дати людям пуда[3]».
Зазвичай, ні КГБ-сти, ні НКВС-сти до села не приходили без причини. Завжди був той, хто «наводив», тобто давав їм інформацію про місцезнаходження «лісових хлопців», тим самим допомагаючи радянській владі «боротися» з «внутрішнім ворогом».
За період з вересня 1944 до листопада 1945 років радянська влада кілька разів офіційно зверталась до вояків УПА з закликами добровільно здати зброю і «вийти із лісів». Погрожували про фізичне знищення усіх, хто не здасться добровільно.
Не дивлячись на активну роботу більшовицьких агітаторів Українська Повстанська Армія не припинила боротьби, а навпаки показала себе, як гідний супротивник комуністів. Показала свою волю та силу у боротьбі за Самостійну Україну.
Семен Калита, молодий двадцятилітній парубок, ветеран Великої Вітчизняної війни, бо рік був на фронті, і після повної перемоги радянськими військами над фашизмом продовжував «сумлінно» виконувати свій громадсько-комсомольський обов’язок.
На той час він вже працював касиром у сільській раді, а також подумував навчатись далі, але для навчання був потрібен трудовий стаж. Тож тим часом Семен трудився на благо рідного новоутвореного колгоспу «Зорі комунізму». Не покладаючи рук писав анонімки на всіх і вся у вищі органи влади.
Така анонімка поступила і на Микитку Микитюка.
Був Микитка стрибком чи не був, розбиратись до кінця ніхто не став. Розбиратись ніхто й не думав, бо в ті важкі часи взагалі ніхто ні в чім не розбирався. Микитку, як і багатьох інших, просто витягнули посеред ночі з хати, «обрихтували» так, що кров лилась з рота і носа, і засиливши мотузку на шию а мішок на голову, потягли до річки. Там, коло старого млина височіла суха береза, яку було видно цілому селу згори. На тій березі знайшли повішеним Микитку мельник із жінкою наступного ранку, коли прийшли відчиняти млин. Вони й сповістили Марію, щоб втікала, та сховалась у старій хаті їхньої покійної родички, бо наступною, з ким вчинять розправу, може бути вона, як жінка стрибка.
Де жив Микитка показав міліціянтам Семен. Притулившись, нехай поки що тільки з самого краю, до колгоспних урядовців, він всіма силами «боровся» за репутацію рідного села. То
Дати пуда (діал.) – налякати.
