вже нічим було не допомогти. Хлопчик осліп. А Марії з хворим сином не до залицянь.
Як жила Марія з сліпим сином та старою бабусею, як тиснулися втрьох у тісній сирій комірчині, як виживали з того клаптика городу, що наділив їм колгосп після колективізації, попередньо відібравши все їхнє поле – знають тільки ті, що жили так само як і Марія. Тоді всі в селі були однаковими, але не у всіх жінок чоловіків вішали на березах, а діти росли сліпими.
Ще кілька років поспіль Семен оббивав пороги Марієної хати. То просився на ніч, то кликав заміж, то пропонував допомогу по господарству, але жінка була неприступною наче кремінна скеля, бо добре розуміла, що саме він, Семен, її знищив її чоловіка, зробивши сиротою дитину. Зруйнував її молоде життя, спочатку позбиткувавшись із нею, потім змусивши бідувати в голоді і холоді, ночами ридати від самотності, а днями батрачити в колгоспі заробляючи гірку грінку хліба.
Не змогла Марія переступити через власну порядність і честь. Не змогла зрадити пам’яті свого коханого чоловіка. Совість їй не дозволяла. Не слухала жінка й порад колег-доярок, старших за неї віком вдовиць, які радили виходити за такого знатного жениха. «Будеш, як уБога за пазухою за тим начальником», «Не марнуй віку, Маріє, а давай згоду, поки Семен заміж кличе», – говорили, але вона тільки відмахувалась від тих слів, бо сама думка про заміжжя з Семеном наганяла на жінку страх. Вдень забувалася роботою, а ввечері гамувала тугу щебетом маленького синочка, що підростаючи, робився все більше схожим на покійного Микитку, який був єдиним чоловіком у її житті.
Семен тим часом, добре зарекомендувавши себе в колгоспі, відважився засватати не кого будь, а дочку самого першого секретаря райкому партії, Юстину Гриневичеху. Парубком він був гарним: чорний волос, темно-сині очі, високий на зріст і дужої статури відразу сподобався молодій дівчині. Говорив, наче соловей щебетав, обсипаючи далеко не вродливу дівчину вишуканими компліментами. Грати добре свою роль Семен був мастаком. А коли сам Юститин батько запевнив доньку, що такий як Семен зможе багато чого добитися в житті, вона вже відмовити не змогла. То був не тільки Юстинин власний вибір, а ще й вибір її батька, у якого було п’ять дочок на виданні.
Відгулявши весілля, молодий Семен Калита в свої неповні тридцять років із подачі тестя з секретяря комсомольської організації швидко зайняв посаду парторга, а невдовзі став і головою колгоспу – наймолодшим головою у великому районі на п’ять десятків сіл.
Марія Микитючка більше заміж не вийшла, і про Семена не згадувала. Калита ж навпаки: темними зимовими вечорами можна було побачити, як здоровенна самотня постать заходить із-за городів, стає за низьким хлівчиком, і дивиться на згорблену від важкої роботи ще зовсім не стару жінку. І голос. Семенів голос. Чи то спів, а чи ридання, що долітали до Марієних вух: «Кажуть люди, що дарма, любить іншого вона. Що ми з того, що ти файна, коли-с не моя?»
Коли Василькові було зо п’ять років, схоронила
