вподобав собі кравчиню Марічку.
Навіть перед самим весіллям дівчина ще робила даремні спроби поговорити з Владзем. Казала, що все ще не пізно змінити, і вони можуть бути разом. Але як не старалась Марічка, її слова не змогли зрушити з місця хлопцевого страху перед батьківською забороною та прокляттям. Марічка вийшла заміж за міського ветеринара і поїхала жити кудись аж на Волинь. Владзьо лишився їздити на конях у рідному колгоспі.
Минали роки. У Марічки вже був синочок. Вона на свята привозила його до батьків. Заходила провідати і вуйка Міська. Там були їй раді, а ось Владзьо побачивши Марічку з чоловіком і дитям, втікав кудись з дому, і аж по кілька днів не давався чути, поки Марічка не від’їжджала з села. Марічка жила щасливо зі своїм Петром. А ось Владзьо…
Кілька разів на рік Владзьо приходив додому, і оголошував батькам, що має дівчину, й хотів би женитися. Років йому було вже зо двадцять п’ять. Ще більше згорбився. Почав лисіти. Мав рацію старий Місько – роки Владзя не скрашували. Кілька разів Владзьо був готовий поствататись до різних дівчат. Кілька разів батько Місько вишукував причину в тій чи іншій дівчині, щоб не дати синові змоги створити сім’ї:
«В тої мама має недобру славу. Повір, знаю, що кажу».
«В тої тато злодій».
«За ту люди не добре говорять».
«Та надто молода».
«Та вже занадто стара».
«Та не до тебе, бо вона для тебе зафайна».
І такої бесіди було майже щодня. Всі ті дівчата були й порядними, і красунями, але не в дівчатах була річ. Секрет Міськового незадоволення потенційними невістками крився в іншому.
Коли Місько взяв Ґенку за жінку, такої красуні на ціле село не було. Де не йшли разом – завжди люди дивувались, що то за файна в Міська жінка. І чоловіки на роботі про її красу жартували. І на весіллі всі її до танцю кликали, та в нього дозволу просили. Місько дозволяв, але всередині сам згорав від ревнощів. Навіть зараз, коли Ґенці вже добре за п’ятдесять, вона ще досить вродлива жінка. Місько останнім часом зовсім здурів. Навіть до сільмагу за хлібом жінку не відпускає. Сам ходить. А слідкує за нею пильніше, як в молодості. Чомусь вбив собі в голову, що й синові його буде так само погано, як йому при жінці красуні. Ось і руйнує тепер йому життя.
Але одного разу Владзьо таки прийняв важливе рішення, і не питаючи дозволу в батька та матері, повів до сільради доярку Іваську. (Сказати, що дівчина була невродливою – не можна. То образа для неї. Але навіть Іващин батько не раз питав у Бога, чому Він пожалкував краси для його дитини.) З сільради молоді пішли просто до Міська додому. Вже Владзьо жонатий! Тепер батько хай, що хоче робить, що хоче каже, а в нього є жінка. Ще й яка!
Місько з Ґенкою затримались в полі до самого смерку. Владзьо завжди вертався з колгоспу пізніше від них. Місько, знаючи що в хаті нема нікого, сміло увійшов. За мить хатні двері з гуркотом розчинились, і Місько кулею вилетів на подвір’я, де Ґенка ще обчищала чоботи від землі. Переполоханий чоловік дивлячись на жінку випалив своєю західняцькою
