що любив Андрусько Текинку добре. Результати були перед очима всього села: за п’ятнадцять років шлюбу дванадцятеро дітей. Правда, два рази Текинка народжувала близнят. А зараз ось, знов лежить, мучиться, плаче, бо почалось… і на чім світ проклинає Андруська.
Біжить Андрусько морозом до повитухи, видихаючи перед собою клуби білого, як молоко, гарячого повітря. Від повитухи треба зайти ще до панотця, щоб на вечір прийшов охрестити дитину, бо нехрещеним недобре ніч ночувати. Пішов городами, щоб менше людей бачило, бо самому вже шостий десяток. Над його плодовитістю в селі вже давно вижартовували жінки, а чоловіки запитували секрет чоловічої сили.
Вбіг Андрусько до панотцевої хати, зняв шапку в порозі, і зі словами «Слава Йсу Христу!», приступив до панотця й голосно цмокнувши поцілував руку.
– Що, знов? – запитав у Андруська панотець, вилупивши очі і піднявши вверх кудлаті широкі брови, тим часом витираючи заслинену руку. – Чи ви здуріли, Андрію?
– Знов, панотцику! – випалив чоловік, і опустив погляд додолу.
– Дайте си стрим, Андруську! Прошу вас, дайте си трохи стрим, – ходячи по хаті взад-вперед наголошував отець, і щироко розводячи руками навчав темного хлопа[14]. – Андруську, на ціле село такого цуда нема, як в вас. Ви як той варстат[15] діти робите…
– Отцику, пане отцику, – заторкотів Андрусько, – то не я!
– Не ви? – викотив очі на лоба священик, розгубивши від подиву слова. – А хто?
– То не я. Біг-ме[16] не я. То воно… якос… так само… – затявся чоловік.
Панотець не стримавши сміху голосно пирснув у кулак, а потім посадивши чоловіка на крісло біля себе почав науку.
– Ви, Андруську, трохи ся втихомирте! Що то ви так стриму не маєте? – То не я… – знову завів своє чоловік.
– Не ви. Не ви. Я зрозумів. То воно само… – тамуючи сміх продовжував панотець. – Ну дивіться: ви повинні дати жінці трохи відпочити. Ви ж її в гріб заженете тими дітьми. Кілько їх вже?
– Та аво, родит трийнацєте, – аж зіщулився у відповів Андрусько, ніби очікував отроимати від панотця ляпаса.
– Тринадцять?! О, свят, свят, свят, то недобре, – відповів хитаючи головою священик, й косо глянув на чоловіка. – Може вже досить?
– Мозе й досить, але кілько взе є, то є, – аж зігнувся Андрусько. То прийдете охрестити? – перепитав.
– Прийду, – розвів руками отець. – Даш мені знати, хто народився і чи все щасливо.
– Добре, панотцику. Добре. Слава Йсу в ваші хаті, – відповів Андрусько, і вже навіть торкнувся клямки дверей, щоб іти геть, як тут його хтось потягнув за язика. – Отце, скажіт-но мені, як мудра людина: а як то люди роб’є, аби дітий не було?
Отець явно не очікував такого запитання «в лоб», але й сам був добре «гострим на язик».
– На поді спи, дурню! – крикнув панотець у відповідь, і виштовхав Андруська за двері.
Не минуло й двох років, як народився Захар, що пізніше стане
Темний хлоп – неосвічений.
Варстат – станок (в діалекті вживається як агрегат, машина…).
Бігме – клянусь Богом.
