і близько не здогадувався, що насправді Меґґі ненавиділа і сервіз, і блакитний столик зі стільцями, і блакитну сукенку Аґнеси.
За два дні до Різдва 1917 року Педді приніс додому щотижневу газету й новий стос книжок із бібліотеки. Та цього разу газета взяла гору над книжками. Її видавці та редактори пристали на новацію, запозичену з модних американських журналів, що час від часу доходили до Нової Зеландії: увесь середній розділ присвячувався війні. Там були нечіткі фото австралійських та новозеландських вояків, що штурмують неприступні кручі півострова Галіполі, розлогі статті, у яких виславлялася хоробрість солдат із нижнього боку екватора, нотатки про австралійських і новозеландських кавалерів ордена Хрест Вікторії від його започаткування, а також прекрасна гравюра на всю сторінку, яка зображувала кіннотника австралійської легкої кавалерії на бойовому скакуні з шаблюкою наготові та довгими пасмами сріблястого волосся, що вибивалися з-під повстяного капелюха з широкими обвислими крисами.
За першої ж нагоди Френк схопив газету і жадібно перечитав цей матеріал; він упивався його ура-патріотичним стилем та якось лячно поблискував очима.
– Татку, я хочу на війну! – мовив він, із побожним трепетом відкладаючи газету на стіл.
Фіона аж здригнулася – і шмат тушкованого м’яса з овочами вискочив із каструлі на плиту, а Педді закляк у своєму віндзорському кріслі, враз забувши про книгу.
– Ти ще малий, Френку, – зауважив він.
– Ні, не малий! Мені сімнадцять, татку, і я вже дорослий чоловік! Як же я можу сидіти тут на печі, коли німчура з турками ріжуть наших хлопців, як поросят?! Вже давно хтось із Клірі має виконати свій обов’язок!
– Ти ще неповнолітній, Френку, тебе не візьмуть до війська.
– Візьмуть, якщо ти не заперечуватимеш, – швидко відказав Френк, витріщившись на батька своїми темними очима.
– Я заперечуватиму. Бо ти – мій єдиний помічник, і нам дуже потрібні ті гроші, які ти приносиш у сім’ю.
– Але ж мені у війську платитимуть!
Педді розсміявся.
– Ти про солдатські копійки? Бути ковалем у Вахіне набагато вигідніше, аніж бути солдатом у Європі.
– Але ж коли я туди потраплю, то, може, у мене з’явиться можливість вибитися в люди і стати кимось набагато поважнішим за коваля! Це мій єдиний шанс, татку.
– Дурниця! Заради Бога, хлопче, ти не тямиш, про що кажеш. Війна – жахлива річ. Я приїхав сюди з країни, що воювала тисячу років, і знаю, що кажу. Хіба ти не чув, що розповідають чоловіки, які побували на бурській війні? Ти ж часто буваєш у Вахіне, тож наступного разу прислухайся до їхніх оповідок, гаразд? До того ж мене страшенно злить, що бісові англійці використовують австралійців і новозеландців як гарматне м’ясо там, де їм, бач, не бажається гнати під кулі своїх дорогоцінних солдатів. Цей войовничий Черчилль, і оком не змигнувши, кинув
