а крізь нього проходило руків’я, додатково закріплене невеличкими клинцями, бо якщо добряче розмахнутися, то погано закріплений обух може запросто зірватися з руків’я і, пронісшись у повітрі зі швидкістю гарматного снаряду, когось ненароком убити.
Надворі швидко сутеніло, і Френк рубав навмання майже інстинктивно, а Меґґі, ухиляючись від трісок із легкістю, набутою з давно усталеною звичкою, терпляче чекала, поки він зверне на неї увагу. Наполовину перерубавши колоду, Френк судомно перевів дух, розвернувся в протилежний бік і знов розмахнувся сокирою, щоб підрубати другу половину. Проруб у колоді був вузький і глибокий – щоб зекономити дорогоцінну деревину й прискорити процес рубання; нарешті Френк добрався майже до середини стовбура, і тепер сокира при ударі майже повністю зникала у прорубі, а великі клинчасті тріски пролітали дедалі ближче до його тіла. Та хлопець не зважав на них, навпаки – ще швидше махав сокирою. Колода розполовинилася вдивовижу раптово, і Френк із граційною легкістю підстрибнув, передбачивши цей момент іще до того, як лезо востаннє вгризлося в деревину. Половинки стовбура склалися, а хлопець приземлився поруч, усміхаючись, але не було в тій усмішці радості.
Френк був повернувся, щоб взяти нову сокиру, – і помітив сестру, що терпляче сиділа неподалік у чепурненькій, застебнутій на всі ґудзики нічній сорочці. Йому й досі було незвично бачити в неї на голові коротенькі скуйовджені кучері, а не довгі, перев’язані ганчірочками пасма, але він вирішив, що цей хлопчачий стиль личив сестрі, і йому захотілося, щоб такою вона й залишалася. Френк присів біля неї, поклавши сокиру собі на коліна.
– Як же ти примудрилася вибратися з хати, мала шибайголово?
– Я вилізла у вікно, коли Стю заснув.
– Стережися, бо перетворишся на дівчинку-шибеника.
– Ну то й що! Краще гратися з хлопцями, ніж самій із собою.
– Та ото ж. – Френк сів, прихилившись спиною до колоди, і втомлено повернув до сестри голову.
– Що сталося, Меґґі?
– Френку, ти ж насправді нікуди не поїдеш, еге ж? – спитала вона, поклавши йому на стегно руки з обгризеними нігтями, і стривожено поглянула на брата; рот у неї був злегка розтулений, бо їй важко дихалося носом: його заклало, бо вона щосили намагалася стримати сльози.
– Може, й поїду, Меґґі, – лагідно відповів він.
– Ой, Френку, не треба! Ти так потрібен мамі й мені! Якщо чесно, то я не знаю, що ми без тебе робитимемо!
Він гірко всміхнувся – його розвеселило, як Меґґі мимовільно копіювала манеру розмови матері.
– Затям, сестричко: інколи все відбувається не так, як тобі хотілося б. Нас у родині Клірі завжди вчили працювати разом на спільне благо, ставлячи власний інтерес на останнє місце. Але я з цим не згоден: мені здається, що нам слід навчитися спершу думати про себе. Я хочу поїхати геть, бо мені сімнадцять,
