ти, не твоя матір і не твоя сестра. Тобі не сподобалася Австралія?
– Ні. Саме ця її частина. Я хотів би податися до Сіднея. Там у мене міг би з’явитися шанс хоч чогось добитися в житті.
– До Сіднея, кажеш? Та це ж лігво зла та беззаконня, – зауважив отець Ральф, іронічно всміхаючись.
– А мені байдуже! Бо тут мені нічого не світить, як і в Новій Зеландії; мені б тільки забратися від нього геть, але я не можу.
– Від нього?
У Френка це вирвалося мимоволі, й тому він замовк, не бажаючи продовжувати розмову. Лежав мовчки, втупившись поглядом у листя над головою.
– Скільки тобі років, Френку?
– Двадцять два.
– Ну, тоді зрозуміло! І тобі ніколи не доводилося жити окремо від рідних?
– Ні.
– А на танці ти коли-небудь ходив? Дівчина в тебе була?
– Ні, – відказав Френк, не бажаючи додавати «отче».
– Тоді він не зможе довго тримати тебе біля себе.
– Він триматиме мене, аж поки я не помру.
Отець Ральф позіхнув і вмостився спати.
– Добраніч, – сказав він.
Вранці темні хмари опустилися ще нижче, але дощ цілий день затримувався, тому їм вдалося зібрати овець і з другого вигону. З північного сходу на південний захід Дрогеду перетинав ледь помітний водорозділ, і саме на цьому узвишші й зосередили скотину на той випадок, якщо вода в струмку та Барвоні вийде з берегів.
Дощ почався, коли впала темрява, а Френк зі священиком швидкою риссю саме поспішали до броду через струмок, що нижче за течією неподалік будинку старшого скотаря.
– А тепер жени щодуху, не шкодуй коня! – скрикнув отець Ральф. – І тримайся міцніше, хлопче, бо потонеш у багнюці!
Вони промокли вщент за кілька секунд – і перепечена сонцем земля теж. Вкритий тонким пилом твердий ґрунт перетворився на море багнюки, і коні почали борсатися в ньому, вгрузаючи по кісточки. Там, де росла трава, вершники ще примудрялися просуватися вперед, але біля струмка земля була витоптана й гола, їм довелося спішитися. Коні, позбувшись тягаря, пішли далі легко, зате Френку ніяк не вдавалося втримати рівновагу. То було гірше за льодяну ковзанку. Навкарачки видряпалися вони на вершечок високого берега – і блискавично ковзнули вниз, немов на санчатах. Кам’янисте річище, зазвичай вкрите лінивим потоком води в фут завглибшки, тепер поглинули чотири фути стрімко біжучої піни; Френк почув, як священик розсміявся. Підбадьорювані криками та ляпасами промоклих капелюхів, коні примудрилися безперешкодно вибратися на протилежний берег, на відміну від отця Ральфа та Френка, які багато разів намагалися видертися, але щоразу зісковзували вниз. Щойно священик запропонував видряпатися на вербу, як з’явився Педді. Стурбований появою коней без вершників, він прийшов із мотузком і витягнув їх зі струмка.
Посміхаючись і хитаючи головою, отець Ральф відмовився від гостинної пропозиції Педді перечекати
